укр eng

Цінність життя на нульовому блокпосту. Інструктори про місяць, проведений в АТО

 

Двоє інструкторів «Захисту Патріотів» провели місяць між виїздами на тренування та евакуації у команді Першого добровольчого медичного шпиталю імені Миколи Пирогова.

Костя Корольов (Кіт) та Ігор Сімутін (Сіма) у попередньому житті, до Майдану, війни та «Захисту Патріотів» працювали у зовсім цивільних сферах: Кіт був бізнес тренером, Сіма - керівником в одній із автокомпаній. Під час Майдану обоє працювали у Червоному Хресті, потім прийшли до «Захисту Патріотів» навчати військових надавати першу допомогу.

Наприкінці липня 2015 року Кіт та Сіма поїхали на ротацію до ПДМШ імені Миколи Пирогова. У шпиталі займалися евакуацією поранених, читали тренінги з тактичної медицини, ремонтували машини, багато спілкувалися з військовими. Моментами відчували багато “зради”, розчарування, часто байдужого ставлення, моментами почувалися інопланетянами,  бо звикли жити і працювати за іншими принципами.

Кіт та Сіма поділилися з нами своїми враженнями про відчуте і побачене на нульових позиціях української фронтової лінії.

Ставлення до життя на війні

Сіма: Ми були самодостатньою групою, мали свою машину. У нас було багато тренувань та замовлень на тренування, але коли був час, їздили на евакуації. Як тільки ставилося запитання про евакуацію – ми завжди робили крок вперед.

Кіт: Проводили курс бійця-рятувальника у такому форматі, наскільки він був можливим на нульовому блокпості: людей не багато, частина з них п’яні, ставлення байдуже. Якщо вони дізнаються, що ти їм даєш аптечку, необхідність навчання відразу зростає у геометричній прогресії.

У контрактних військ мотивація – і знання, і аптечка. Тобто аптечка - це круто, але знання важливіші. Вони до свого життя дуже гарно ставляться, бо розуміють, що вони тут на три роки, хтось - на п‘ять, у когось вже сьомий пішов. А якщо я алкоголік зі стажем, прийшов служити на рік, то мені на своє життя в принципі все одно. Коли ми обирали, до кого їхати, я завжди питав, скільки контрактників. Туди приїжджаєш і там відношення зовсім інше.

Деякі з них мали підготовку, деякі знали нас, тому й запрошували, бо до них прийшли нові люди. Наприклад, приблизно 4 місяці тому ми працювали з артилеристами. Коли вони дізналися, що ми в ПДМШ, запросили приїхати: “Чуваки, до нас третю батарею добавили. Там стільки людей. У всіх аптечки є, а в цих нема і вони на вогневій позиції”. Такі підрозділи самі нас чекають і хочуть, щоб ми приїхали.

Сіма: Співпраця з ПДМШ дала нам змогу більше їздити туди, куди ми, як «Захист Патріотів», не завжди могли потрапити. Якщо говорити з цими людьми, більшість з них і не замислювалися раніше над тим, що буде, і у них не було іншого вибору, їх просто гнали і все. Деякі з них тримали в руках те, що їм дали: джгут резиновий і стандартний ІПП. Інші мали аптечку з попередньої ротації від кума-брата, але це така рідкість.

Хлопці не отримують аптечки і не знають, що інколи просто треба запитати, але думають, що їх за це покарають. І вони досі не відчувають своєї потрібності. Але є й хлопці, які були обстріляні і які розуміють, наскільки ці навчання є важливими.

Кіт: Це ще й небажання та страх з Радянського Союзу. Я не буду просити цього у свого командира, бо командир боїться попросити у свого. І в результаті, коли в крайнього командира генерал запитує: “У всіх все є?” і йому відповідають: “Так”, то звідки він має знати, що ні в кого нічого немає. Бо всіх і так все влаштовує.

В армії у кінці вишикування завжди кажуть: “Запитання, побажання?” Коли я служив, за півтора року ніхто не сказав, що є побажання, жодного разу. Доповідали, що все нормально. Якщо все нормально, то  які претензії?

Про “зраду”

Кіт: Люди не хочуть самі розвиватися. Позиція дуже проста: я прийшов, рік пройде і я піду. Але ж ти ідеш на війну. Всі говорять про тактичну медицину, є інструктори, які навчають, ти знаєш, що тобі треба і багато з цих речей не потребують великих затрат. Якщо людина сама не хоче чогось зробити, то їй ніхто не допоможе: ні президент, ні медицина.

Проблема насправді у “я не хочу робити”. Усі дуже ниють, що “нас всіх кинули”, “зрада”. Але на одному блокпості біля Горлівки є все і телевізор, і немає “зради”. А є інший блокпост, від якого ближче до міста, але у них немає нічого і вони ниють. То до чого тут верхівка і генерали? Це просто небажання.

Чому є підрозділи з нашими аптечками, яким вже рік. Їх небагато, але вони все одно передаються. Лише видно, що хтось щось доклав: якийсь бинтик, ще якусь там штуку. Це такий підрозділ, це такі командири, це такі люди служили. А є підрозділ, який, ти знаєш, точно отримав 200 аптечок, але вони кажуть, що їх не залишила попередня ротація. Вони їдуть і не залишають аптечок, може, їх і не просять їх залишати?

Сіма: Коли ми з інструкторами були в Артемівську місяця три тому і побачили реанімобіль великий яскравий, я сказав: “Хлопці, це ми його робили. Дуже важко було ремонтувати, працювали ночами, бо накрився двигун”. Коли я підійшов до начмеда сектора, виявилося, що таких машин багато, але немає водіїв до них. Я хлопцям-механікам своїм нічого про той випадок не розповідав.

Кіт: Одні військові викидають ІПП, бо їм волонтери привезли нормальні, не радянські, а інші не хочуть навіть їх забрати. Інколи роблять таку велику проблему, просто щоб привернути увагу. Пишуть, що "люблячого чоловіка" з Яворова перекидають в зону, причому обов’язково на передок. Цей "люблячий чоловік" 4 місяці відпочивав і бухав на Яворові, а тепер всі повинні розірватися, все купити і прислати йому. Бо так простіше. Подзвонити, наприклад, Сімі і попросити те, що є на складах, а ти розірвися і головою бийся об двері.

Сіма: Я ще й до цього часу не втратив бажання допомагати, незважаючи на всякі випадки і те, що деякі люди відверто псують цю роботу. Але розумію, що треба давати вудочку, а не рибу. Зламалася машина, дуже потрібна якась деталь, я спочатку подзвоню і дізнаюся, чи немає цієї деталі на складі, перед тим, як все кидати і купувати її.

Якщо дивитися глобально, то залежить від керівництва і від самих хлопців. Ці люди з самого початку, коли їх набирали в армію, не відчували, що вони потрібні цій країні. У них кинули будь-яким взуттям, формою, у якій не можливо знаходитися, яка не дихає. Деякі очікували чогось і образилися на своїх керівників, а деякі просто не звикли і не хочуть нічого робити.

Кіт: Я розумію, що можуть сказати, що там люди, яких кинула держава і тому вони опустили ніс, але ми зараз кажемо не про війну в цілому, а про твоє здоров’я. Хто може заставити тебе мити ноги, якщо не ти сам? Не треба бути унікальним, щоб дотримуватися таких речей. Ти хочеш жити? Так! То, може, роби хоч щось для цього.

“Для чого його везти в лікарню? Він же живий!”

Кіт: Якось помітили у хлопця фіолетовий мізинець. Кличемо командира підрозділу і пропонуємо звозити хлопця на рентген. Командир: “Ви що? Командування не зрозуміє. Він же живий. Він не поранений”. А зламаний палець - байдуже. Ми наклали шину і нам пообіцяли, що їхній лікар відвезе його на рентген. Знайшовся ще інший чоловік з виразкою, який вже декілька днів не міг нічого їсти. Йому залишилося 2 місяці до демобілізації і керівництву завжди було “не до того”. Я розумію, що “не до того”, це коли “ой пригнись” і відстрілюєшся, а коли я можу дозволити бійцям ходити без бронежилетів та в шльопанцях на нульовій позиції, то, мені здається, це якраз “до того”.

Я впевнений, що аби хоч одного посадили на хоча б рік за вбивство людини або за неправильно надану допомогу, таких випадків було б менше. Наступного разу, навіть коли горло заболить – зразу відправлять до лікаря.

Сіма: Ще один приклад. ПДМШ проїхалися з рентген апаратом по передовій. За 4 місяці виявили 8 відкритих форм туберкульозу. Він сьогодні чхнув, а завтра весь нуль хворий, бо замовчали у воєнкоматі, замовчали потім офіцери. Виявляються і гірші випадки, коли людина сиділа, має поколоті вени, гепатит С і потрапляє служити разом із іншими.

Про медичне таксі

Команда ПДМШ імені Миколи Пирогова

Сіма: Одного разу ми поїхали на евакуацію до Луганського. Коли приїхали, ще певний час працювала ворожа і наша артилерії. Тому нікого не було, вже потім з’явилися якісь люди. Привезли двох поранених. Я намагався оглянути одного з них: було поранення лівого плеча і голови, ізраїльський бандаж був якось безглуздо і незрозуміло накладений. У нас ще був певний час, поки не стріляли, щоб перебинтувати. Коли я почав діставати цю людину, підійшли інші і сказали, що це їхній поранений і почали його від мене забирати. Ми на той час не довго там були і я ще не знав, що потрібно ставати у чергу за пораненими.

Якщо б я побачив, що у мене забирає людину якась підготовлена команда, то це інша справа. У них був мерседес-вантажник білого кольору, водій і фельдшер, які сіли попереду. Двох поранених поклали ззаду на підлогу. Спереду на зад перейти не можна. Я кажу: “Хлопці, так не можна”. Вони: “Нічого. Один за одним подивляться. Скільки тут їхати?” Один з поранених сидів, інший – лежав. У лежачого – поранення плеча та голови, сидячий – білий, мав сильну контузію. Дорога – жахлива.

Це медичне таксі  – це проблема. Мені здається, що це якісь волонтерські групи, які мають підтримувати свій імідж, тому й хапають поранених.

Кіт: ПДМШ має свої визначені позиції. І щоб змінити її, треба тримати дозвіл начмеда. Медичне ж таксі, якщо десь почнеться обстріл, просто залишає місце і їде. Вони нікому не підпорядковуються. Немає відповідальності та звітності.

Сіма: Справа в тому, що перед кожним виїздом, ми розуміли, що їдемо на нуль. У нас був тренувальний рюкзак і окремий для надання медичної допомоги за нашими навичками. І кожного разу перед виїздом, перевіряли своє спорядження, бо ми так навчилися у «Захисті Патріотів». І так сталося і з машинами. Перед тим, як їхати, перевіряли їх. Я ж не візьму з собою не повний рюкзак чи ліхтарик без батарейок. Ми з Котом відремонтували наш броньовик, зробили світло. Ми так звикли і це вже таке відношення до життя. Якщо ми очікуємо на виклик, то маємо розуміти, що можемо в будь-який момент сісти і поїхати.

Коли ти везеш людину з простріленим наскрізь коліном, то для нього кожна ямка - це біль. Коли ми приїхали до Харкова, я їхав на 1-2 передачі, бо чув через віконце, як він плаче, що йому просто дико боляче. А ми 200 км вже 6 годину їдемо, бо у нас по дорозі зламалося колеса, його просто розірвало на шматки, бо такі дороги та ями. Знеболювального вже не можна, а в нього починаються інші проблеми. Йому треба терміново дістати кулю з ноги, а в Артемівську цього не роблять. І реанімобіль британський зламався перед виїздом.

 “Захисти себе від своїх”

Кіт: Багато є побутових проблем. Зараз же потрапляють до лікарень не через бойові поранення, коли прилетіла артилерія. Той ходить у шльопках і зламав палець, той оком наткнувся на гілку. Там п’яний прострелив ногу. У нас зараз треба аптечку збирати “захисти себе від своїх”.

Усе, що трапляється за нульовим блокпостом у тилу -- це ДРГ. Машина збила електричний стовп – ДРГ. Двічі підірвалися на одній і тій ж самій дорозі – ДРГ, а потім з'ясовується, що це українська армія заклала 8 фугасів в ряд, але забула попередити.

Сіма: Найбільше поранень артилерії, осколкових, як і до того було. Якщо ж кульове, то в більшості випадків від своїх. Так, як і з нами трапилося. Охорона завжди в очікуванні чогось страшного, що з тилу приїде танк. А тут ми їдемо і по нас починають стріляти. Розібратися вирішили вже пізніше. Хлопці були трохи на підпитку.

Кіт: Ми ж розуміємо, що завжди можуть бути ДРГ, бандити… Але ж коли до нульового блокпоста 15 км, там стоїш ти, знаєш, де твій підрозділ і з тилу до тебе їде одна машина по кукурудзяному полю з червоним хрестом і ти думаєш, що це група ДРГ, то це смішно. Коли ти почав стріляти у повітря і ніхто не відстрілюється, коли люди виходять з машини і ти не бачиш ніякої зброї у них, то просто треба включити голову. Коли ти п’яний – у тебе ворог у кожному кущі сидить.

Перший крок у розв’язанні будь-якої проблеми – визнання того, що вона є

Кіт: У Іраку польські військові робили ставки і стріляли по домівках. До цього вони мали багато досягнень: зайняли гору, повбивали купу терористів, але лише одне відео в ютубі з двома підбитими будинками зробило скандал на весь світ. Ніхто не розбирався навіть, чи є в тих будинках люди. Один вчинок перекреслив усі попередні досягнення. Такого у нас теж є багато. Чого приховувати це і казати, що всі святі? Проблема в тому, що всі мовчать і всіх жаліють.

PATRIOT DEFENCE: ENLIGHTENMENT THROUGH MEDICINE • A HUMANITARIAN INITIATIVE OF THE UKRAINIAN WORLD CONGRESS
X