укр eng

П’ЯТЬ МІФІВ ПРО НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ, ТРЕНУВАННЯ ТА СПОРЯДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ СОЛДАТІВ У АТО

 

Д-р Уляна Супрун 
Оригінал статті: http://life.pravda.com.ua/columns/2016/03/28/210151/

Міф 1. Для допомоги українським бійцям на передовій потрібні апарати ЕКГ та машини швидкої допомоги

Реальність: Що дійсно потрібно на передовій, так це турнікети, бандажі та навчання щодо базової гігієни для запобігання захворювань, які не відносяться до бойових поранень.

На відстані 30 км від передової є безліч шпиталів, які забезпечують можливість використання апаратів ЕКГ. На передовій потрібні тренування та спорядження, що рятує життя поранених через зупинку критичних кровотеч, підтримку прохідності дихальних шляхів, надання допомоги при напруженому пневмотораксі та підтримку адекватного кровообігу. Після цього поранений потребуватиме транспортування до структури з більшими можливостями надання допомоги. Згідно з протоколами, ЕКГ не є частиною обов'язкових дій при наданні вищезазначеної допомоги постраждалому на полі бою.

До того ж, блискучі білі цивільні машини швидкої допомоги з яскравими червоними хрестами є чудовими цілями для артилерії та снайперів терористів.

Такі машини слід використовувати для транспортування постраждалих з місцевих або польових шпиталів до великих медичних структур, таких як у Харкові, Дніпропетровську, Києві тощо. Евакуаційні автомобілі, що працюють на передовій, повинні бути броньованими, добре укомплектованими обладнанням для надання допомоги пораненим та наявним натренованим персоналом.

 

Міф 2. Будь-яка допомога – хороша допомога

Реальність: Цільова допомога є ефективною. Наприклад, порожні намети без медичного обладнання не відповідають критеріям “мобільного шпиталю”. Ці гроші краще було б витратити на підвищення можливостей місцевих шпиталів у зоні АТО через тренування медичного персоналу в наданні допомоги при травмах та наданні базового обладнання, що могло б врятувати сотні життів – як військових, так і цивільних.

Об'єктивна оцінка справжніх потреб у медичному обладнанні та постачаннях, що проводиться третіми особами, як наприклад, незалежними неурядовими організаціями, повинна стати орієнтиром при виборі, що здійснюється державними та міжнародними агенціями при наданні сектору безпеки будь-якої матеріальної допомоги, особливо що стосується Міністерства оборони України.

 

Міф 3. Усі закордонні інструктори мають кваліфікацію для викладання медичних курсів 

Реальність: У США, Канаді та Європі тільки ті, хто є сертифікованими для інструкторської діяльності на такі курси, як “Підвищений рівень підтримки життя”, “Підвищений рівень підтримки життя при травмах”, “Підвищений рівень підтримки серцевої діяльності”, а також є зареєстрованими парамедиками або лікарями, мають право викладати курси по допомозі при травмах. 

Інструктори також повинні мати досвід викладання чисельних курсів та мати доступ до відповідного тренувального обладнання. Для проведення курсів підвищеного рівня, розміри груп повинні бути маленькими –не більше 5-6 осіб на одного інструктора. Кожен курс повинен включати письмовий та практичний іспити. Опис курсу, матеріали курсу, мета навчання та розклад повинні бути в доступі зареєстрованих осіб упродовж курсу, щоб вони могли ознайомитися з матеріалами. Будь-яке зобов’язання видачі сертифікатів чи обладання після завершення курсу повинно виконуватися організаторами курсу.

 

Міф 4. Кожен, хто пройшов курс “Тактична допомога пораненому у бою” (Tactical Combat Casualty Care, далі  – ТССС) або курс бійця-рятувальника (Combat Lifesaver, далі CLS), може стати інструктором та навчати інших

Реальність: Для того, щоб стати кваліфікованим інструктором курсу “Тактична допомога пораненому у бою” (ТССС) або курсу бійця-рятувальника (CLS), треба пройти сам курс, а потім – інструкторський курс відповідного рівня. На даному етапі “молодший інструктор” зможе багато отримати від співпраці з досвідченішим ментором.

Курси ТССС або CLS повинні викладатися у співвідношенні студент-інструктор не більше ніж 20:1. Інструктор повинен забезпечувати студентів навчальними матеріалами, такими як турнікети та бандажі, а також манекенами та іншим обладнанням для практичного відпрацювання навичок.

Оцінка знань та навичок повинна здійснюватися обов'язково у формі практичного іспиту та успішного проходження специфічного симуляційного сценарію відпрацювання навичок, де студенти надаватимуть допомогу пораненим.

 

Міф 5. Усі курси ТССС є однаковими

Реальність: Курс ТССС базується на доказовій медицині та навчає технікам, що рятують життя, та стратегіям надання найоптимальнішої допомоги при травмах на полі бою.

Курс ТССС-АС (“Тактична допомога пораненому на полі бою – для всіх комбатантів”), також відомий як курс бійця-рятувальника (самодопомога, взаємодопомога) в армії США, створений для військових без медичної освіти та включає навички надання першої допомоги, що підходять солдатам, морякам, військовослужбовцям повітряних сил та морської піхоти.

Їх навчають надавати допомогу під вогнем, зупиняти загрозливі для життя кровотечі, підтримувати прохідність дихальних шляхів, надавати допомогу при наявності напруженого пневмотораксу, контролювати кровотечі та проводити тактичну евакуацію. 

Курс ТССС-МР (“Тактична допомога пораненому на полі бою – для медичного персоналу”) навчає бойових медиків, медиків морської піхоти та десантників-рятувальників, функція яких полягає у підтримці бойових операцій.

Це розширений курс, який надає ті ж самі навички відповідно до вищезазначеного протоколу, але включає встановлення плеврального дренажу, роботу з опіками, встановлення внутрішньовенного доступу, рідинну ресусцитацію, протоколи введення транексамової кислоти (ТХА), переливання крові, знеболення та шинування пошкоджених кінцівок.

Зрештою дуже важлива складова тактичної медицини відображена у першому слові, а саме: “тактична”.  Протоколи ТССС на етапі допомога під вогнем включають: 

  1. Вести вогонь у відповідь та пересунутися в укриття.
  2. Надати вказівки постраждалому продовжувати бій, якщо є така можливість.
  3. Надати вказівки постраждалому просуватися в сторону укриття та надати самодопомогу, якщо є така можливість.
  4. Намагатися запобігти появі додаткових поранень у постраждалого.
  5. Витягнути постраждалих з палаючих транспортних засобів або будівель та пересунути до відносно безпечної зони. Необхідно робити все можливе, щоб зупинити процес горіння.
  6. Підтримання прохідності дихальних шляхів краще відкласти до етапу тактичної польової допомоги.
  7. Зупинити загрозливі для життя зовнішні кровотечі, якщо це тактично можливо.

Тільки після того, як було прийнято тактичне рішення, постраждалому можна надати допомогу, але лише, щоб зупинити загрозливу для життя кровотечу та процес горіння. 

Таким чином, щоб викладати курс ТССС, людина повинна пройти не тільки “медичну” частину навчання, проведеного інструкторами, але також і “тактичну” частину. Саме тому більшість інструкторів – це в минулому військові або люди, які мають багато досвіду роботи в зонах конфлікту.

Карл Поппер сказав, що “ми можемо вчитисякрізь критику наших помилок та неправильних дій, особливо крізь критику від інших, але згодом й через самокритику”. Якщо ми сподіваємось вижити та врятувати життя, ми повинні відкрити себе до конструктивної критики, зрозуміти свої помилки, оволодіти своїми поразками та базувати свій підхід до медицини не на міфах, а на доказах.

PATRIOT DEFENCE: ENLIGHTENMENT THROUGH MEDICINE • A HUMANITARIAN INITIATIVE OF THE UKRAINIAN WORLD CONGRESS
X