укр eng

Наука рятувати своє життя. Історії з військового госпіталю

 

Цього усміхненого хлопця на фото звуть Юрій, йому 22 роки, родом із Полтавщини. У 2014 році закінчив бакалаврат за спеціальністю інженер-будівельник і того ж року пішов добровольцем на контракт у 54-у бригаду ЗСУ.

Уперше ми зустріли Юрія, коли приходили у військовий госпіталь до Володимира Ковальського, про якого писали раніше. Тоді Юра, побачивши футболку “Захисту Патріотів”, сказав: “Я вас знаю, ви проводили нам тренінг”. За кілька днів ми приїхали до Юри знову, щоб записати його історію.

Спочатку він просить, щоб його обличчя не потрапило на телеекрани, бо ще не сказав батькам про своє поранення. Хоче розповісти все сам, коли приїде до них на Полтавщину.

Уранці 17 березня 2016 року неподалік Маріуполя Донецької області Юрій разом з бійцями свого підрозділу виконував бойове завдання. Під час розвідки двоє хлопців підірвалися на міні, покликали за допомогою. Коли їх евакуйовували, Юрій сам отримав поранення.

“Коли підірвався, впав, відчув, що заніміла нога, подивився, чи вона ціла, і побачив, що частини немає. Тоді надягнув на верхню частину ноги турнікет кетовський
(авт. - CAT tourniquet). Потім дістав аптечку, яка на поясі була, дістав звідти радянський джгут і наклав його недалеко від рани. Далі дістав ізраїльський бандаж і наклав безпосередньо на рану”.

Він був окремо від основної групи. Будучи неподалік від блокпосту ворога, намагався вибиратися самотужки. Спочатку повз. Далі зав’язалися перестрілки. Коли бій завершився, хлопці почали витягувати поранених. “Метрів 500, до кілометра нас відтягнули і тоді вже зміг під’їхати БТР. Нас довезли до поста, пересадили на машини і довезли до госпіталю в Маріуполі”, – пригадує боєць.

У Маріуполі поранений перебував один день, потім з 18 по 23 березня був у реанімації в Дніпропетровську, а вже тоді його привезли до військового госпіталю у Києві.


Розмову записуємо у палаті військового госпіталю у Києві

Запитуємо у Юрія, чи він використовував якесь знеболювальне, маючи на увазі саме сильні наркотичні засоби. Відповідає, що радий, що його не було під рукою. “Я розумів все. Боліло. Перемотав. Слідкував за ногою. Відчував болить/не болить. Якби вколов знеболювальне, то не знав би. А так я попустив джгут, дивлюсь кров не виділяється, значить нормально. Коли потрапив до госпіталю, зміг все пояснити: що робив, що зі мною відбувалося”, – пояснює Юрій.

Один з постраждалих того дня бійців загинув на місці. Осколок потрапив у голову. Інший зараз лікується у госпіталі. У нього осколкове поранення в хребет, нижньої частини тіла майже не відчуває. Але є невеликий прогрес.

“Першому просто перемотали голову, хоча розуміли, що нічого вже не буде. А другого підтягнули і побачили дві дірки в спині, запхали у них квік клоти (авт. QuikClot), затампонували. Йому пробило легені. Думали пневмоторакс, але дихав нормально”, – розповідає нам Юрій.

Курс бійця-рятувальника “Захисту Патріотів” Юрій проходив на початку вересня 2014 року на полігоні у Новограді-Волинському. Спочатку військовим провели навчання, після чого передали індивідуальні аптечки IFAK. 

Починаємо говорити про навчання і він відразу зауважує, що тактична медицина дуже потрібна в армії і є мало професіоналів, які могли б викладати “не просто щось, що записав на бумажечку, а давати комплексні заняття, коли моделюються ситуації”.

“Навчання дало дуже багато. З самого початку не розумів, думав таке може з будь-ким статися, але не зі мною”, – говорить Юрій і продовжує: “Коли отримав поранення, мені не треба було нічого вигадувати”.


Юрій показує ще не добите татуювання із зображенням Святослава на грудях

Коли запитуємо, чому вирішив піти добровольцем, коротко відповідає:Бо треба. Війна в країні”.

Кожен розуміє війну в Україні по-своєму: для когось це просто АТО, а у когось війна забрала свободу, дім, друзів.Я бачу це як чергову війну України з Росією. Як вже було до того куча разів. Через кожні сто років. Так як у нас сусід такий “доброзичливий”, ми все життя з ним воювали і все життя, думаю, будемо воювати”. Контракт Юрій підписував до закінчення АТО: “Спочатку не здавалося, що це на довго. Наш наступ був. Можна було підписувати”.

Тоді Юрій також не сказав батькам про те, що йде воювати, як і цього разу з пораненням.

Батьки думали, що він служить у Центральній Україні. І випадково дізналися, що син в АТО, коли Юра відправив їм посилку додому. “Вони не те, що негативно віднеслись, але дуже переживали. Потім заспокоїлися, а зараз я “обрадую” їх знову”, з посмішкою та сумом в очах говорить Юрій.

Зараз Юрій проходить протезування, планує добити своє тату зі Святославом, одружитися та працювати над соціальними проектами разом із друзями у Полтаві.

Під час нашої розмови постійно усміхається. На завершення говорить: “Взагалі у мене проблем чи якихось незручностей з цим нема, дивиться на ампутовану кінцівку і продовжує: Життя не закінчується. Зараз навпаки більше позитиву і планів”.

Це не перша історія про те, як навички та самодопомога рятують чиєсь життя. Більше того вони допомагають його переосмислювати та дивитися по-іншому.

Хоча під час навчань ми готуємо бійців до найгіршого, завжди бажаємо, щоб отримані навички ніколи не довелося застосовувати. Та все ж коли неприємності трапляються, розумієш, як добре, що колись у вересні 2014 року на полігоні у Новограді-Волинському пройшов дводенний курс бійця-рятувальника і зараз продовжуєш свій шлях далі.


Читайте також:

     • Життя врятованих: історії з військового госпіталю
     • Медична система в Україні. Чому потрібні зміни

PATRIOT DEFENCE: ENLIGHTENMENT THROUGH MEDICINE • A HUMANITARIAN INITIATIVE OF THE UKRAINIAN WORLD CONGRESS
X