укр eng

Українські військові мали б стати міністерством добрих справ для цивільного населення на Сході

 

Інструктор Гліб Бітюков працює в «Захисті Патріотів» від перших днів. Окрім проведення тренінгів з тактичної медицини, фіксує життя військових на фотоплівку, тому бачить цей світ по-особливому.

7 листопада разом із групою інструкторів Гліб повернувся з чергової навчальної місії зі Сходу. Цього разу навчали бійців батальйону “Айдар”, прикордонників та бійців 93 бригади. За півтора роки навчань ми познайомилися з дуже різними людьми, з їхнім баченням світу, ставленням до життя та часто іншим сприйняттям ситуації в країні в цілому та на Сході зокрема. Гліб поділився своїми думками та враженнями від відчутого і побаченого цього разу.

У Айдарі служать доволі специфічні люди. За час цієї війни їм довелось багато пережити, особливо минулого року, коли батальйон зазнав значних втрат. Більшість хлопців є вихідцями з цих областей  Донецької та Луганської, тому в Айдарі ситуація дуже схожа до того, що взагалі відбувається на Сході зараз. Один з бійців, з яким довелося спілкуватись найбільше, до війни 40 років пропрацював на шахтах під Луганськом.

Ранок на Донбасі. Десь поміж Донецьком і Горлівкою. Листопад 2015. Фото: Гліб Бітюков

Місцеве населення у кожному містечку різне та неодноманітне. Ці люди більше розгублені, ніж налаштовані “проти” чи “за” українську владу, тому їх можна було би легко переконати, та схилити на свій бік. Україна б мала зробити зусилля над собою і скористатися ситуацією щоб нарешті зробити щось для місцевих жителів. Але залишається та ж сама байдужа до всього місцева влада, ті ж самі сепаратистські настрої, ті ж самі князьки, які хочуть лише увірвати щось собі “в кишеню”,  потім це продати та піти геть. Тому питання відношення до України в цілому, це насправді питання відношення до місцевої влади. Як в Радянській пісні “С чего начинается Родина...”. Для них вона починається з пограбованого колгоспу, зруйнованих доріг, покинутих шкіл та дитячих садочків. А це неможливість розвиватись не тільки дорослих, а й дітей.

Схоже відношення і до Української армії. Вона для них  це ті бійці, яких вони бачать щодня на вулицях свого селища, в магазині, на зупинках чи в транспорті. Відношення до армії будується на поведінці тих хлопців, які ходять по вулицям їх населених пунктів. Якби наші військові, приїхавши в місця їх тимчасової дислокації, перш за все зайнялися облаштуванням власної оселі, допомогли місцевим мешканцям, показавши таким чином міць та людяність нашого війська, вони б могли виграти війну навіть не починаючи військових дій. Українські військові могли б стати міністерством добрих справ для цивільного населення. Натомість люди бачать, що армія, яка б мала їх захищати, не може ввечері доповзти до власного розташування. То яке може бути відношення до такої армії?

Зруйнований будинок. Січень 2015. Фото: Гліб Бітюков

Людьми як ніхто не займався раніше, так і не займається зараз. Ситуація дуже схожа на ситуацію з Айдаром. Наразі військові відчувають себе покинутими, як, напевно, більшість людей взагалі на Сході країни. Вони у розпачі, не маючи цілі, не отримуючи ніяких конкретних завдань, просто сидять на  місці і нічого не роблять. Тому від безвиході багато з них починають пити, битися, чи вирішувати конфлікти між собою за допомогою зброї і перетворюватися на неконтрольовану масу. Все, як ми бачили у бойовиках чи ковбойських фільмах. 

Їх нема чим зайняти, а звільнити не можливо. Деяких “аватарів” ми зустрічаємо на одному з полігонів, де від них намагаються позбавитись, а потім переїжджаючи на інший, в іншій частині Україні, зустрічаємо знову. Виявляється їх з одного полігону, просто перевели на інший, щоб вони “очі не муляли”. Це і є сучасний підхід до вирішення проблеми  “прибрати з очей”, залишивши всю критичну масу проблем без змін. 

У багатьох частинах, ми бачимо, як командири підрозділів зайняті вирішенням власних проблем, а їхні підлеглі бійці займаються, чим завгодно. Наприклад, в “Айдарі” побутові умови такі ж, як і у більшості військових, яких ми зустрічали в АТО: гарячої води немає, холодна вода є за умови, що її попередньо завезли. Хтось живе в будинках, які винаймають у місцевих, хтось, наприклад, на покинутих фермах, які їм виділили, де в стінах дірки, вікна забиті плівкою, стеля найчастіше тече, опалення за допомогою “буржуйки”, яка нещадно коптить, а самі військові, сплять у спальниках на підлозі чи на 
розкладачках.

"Ліжко", обладнане з декількох ковдр, колод навколо та сухого гілля над ним. Серпень 2015. Фото: Гліб Бітюков

Як приклад іншого відношення, можна навести прикордонників, яких ми навчали, одразу після “Айдару”. Там зовсім інше ставлення до всього. Такий висновок можна зробити навіть із зовнішніх ознак. Вони обирають кращі приміщення для житла, намагаються привести їх у нормальний стан, мають людей, які для них готують їжу, душ з теплою водою, гаражі для машин. Серед загальної розрухи це виглядає досить непогано. І таке саме відношення у всьому: у керівництва до підлеглих солдат, у воїнів до підготовки.

Виникає загальне питання, навіщо нам стільки хвиль мобілізації. Таке враження, що створюється видимість діяльності. Мобілізуються хлопці, відповідно мають бути командири всіх підрозділів, рот і батальйонів, бригад, полків і ця піраміда керівництва росте і росте. Нам не треба шість хвиль мобілізації. Насправді, звільнивши більшість з цих людей, можна було б створити кращі умови для решти військових. Тоді ці хлопці будуть працювати так, як їх командири і не мріяли. Ау нас якість замінюється кількістю. Для того, щоб забезпечити хвилі мобілізації, хлопців підбирають ледве не на вулицях. А насправді, якщо з набраних 40 тисяч людей звільнити тисяч 10-15, які постійно пиячать, не хочуть служити, просто витрачають дарма власний час та матзабезпечення, треба буде знайти для них заміну. А де їх взяти? У нас же набирають не найкращих, а задля статистики. 

Наша загальна проблема і не лише військова  ми все робимо заради галочки. Тому й для проведення медичних тренінгів запрошують будь-кого. Гарантій якості викладання або якості наданих знань ніяких немає. В Україні досі не було тактичної медицини як такої, тому є дуже мало дійсно професійних інструкторів. Не просто медиків, а саме інструкторів, які могли би якісно донести та відтренувати бійців. У нас є радянські нормативи, які останнім часом поступово змінюються. Нам необхідно змінювати медичну систему загалом.

Навчання «Захисту Патріотів». Липень 2015. Фото: Гліб Бітюков

Ми не вперше стикаємося з тим, коли нашим курсантам до нашого приїзду вже хтось проводив навчання. Але через ту інформацію, яку ми отримуємо, розуміємо, що інколи краще б ці тренінги не проводилися взагалі. Коли ми крайнього разу навчали “Айдар”, нам казали: “Ми про пневмоторакс знаємо: треба спереду його заклеїти оклюзійною наліпкою, а позаду покласти бинтик, щоб дихало” або “Якщо людині важко дихати, потрібно різати горло не замислючись”.

На Заході зовсім інша система, ти маєш отримати освіту парамедика, пройти курси, після цього можеш навчати інших. Ми сертифіковані на Заході, але по суті ці сертифікати тут не визнаються. Вирішення проблеми  – визнання міжнародних медичних сертифікатів в Україні. Це можуть бути різні сертифікати. Щодо тактичної медицини  сертифікати інструкторів ТССС, “Train the Trainer”, інструкторів CLS тощо.  

У всьому світі запроваджена система постійного підвищення кваліфікації через проходження курсів, які повинні проходити військові. Тому є інструктори, які постійно приїжджають та навчають їх. У різних країнах по-різному: десь усі обов’язково проходять навчання, десь один на чотирьох. Британці у цьому просунулися далі всіх: перед виїздом на завдання кожен проходить курс бійця-рятувальника і частина з них  (один на чотири, наприклад) підвищений курс.

Для чого щось вигадувати, якщо є система, якою користуються європейці? 
Український та європейський стандарти є різними. Так само, як ширина колій, наприклад. Вони не поєднуються. Ми, як різні системи, які не можна з’єднати. Ми навіть не збираємо статистику поранень та смертності за період АТО. Знаючи наші особливості, як наприклад термін евакуації, відстань до найближчого професійного медика, можна було б під час навчання приділити більше уваги деяким моментам. Але зведених даних нема. Нам доводиться самим збирати розрізнені крихти інформації та складати їх в загальну картину.

PATRIOT DEFENCE: ENLIGHTENMENT THROUGH MEDICINE • A HUMANITARIAN INITIATIVE OF THE UKRAINIAN WORLD CONGRESS
X