На власному досвіді. Як це — визнати проблему та побувати в стінах психіатричної лікарні | Захист Патріотів

На власному досвіді. Як це — визнати проблему та побувати в стінах психіатричної лікарні

Наш спецпроєкт «Психея» відтепер з’являтиметься на сайті Arc.UA
Цей текст ви можете прочитати і тут за посиланням.

_________________________________________________________________________________________

Власна психотерапевтична практика сьогодні та три місяці в психіатричній лікарні в минулому — так можна було б одним реченням описати історію, якою з нами поділився Андрій (ім’я героя змінене). Але вперше з темою психічного здоров’я хлопець зіткнувся задовго до того. 

У цьому випуску «Психеї» — історія одного з наших читачів. Він розповідає її не для того, аби просто поділитися досвідом. Андрій хоче доносити до людей інформацію про психічні розлади й ментальні проблеми, аби здолати стигматизацію та нормалізувати ставлення до людей з психічними розладами

Окрім всього, він має психологічну освіту й допомагає людям, які того потребують, справлятися зі своїми проблемами. Андрій каже, що до нього звертаються люди, аби пропрацювати питання залежності та співзалежності, питання на межі діагнозу, переживання трауру й горя.

Як відбувалося його становлення як фахівця з ментального здоров’я, що на це вплинуло та як Андрій живе сьогодні, маючи за плечима досвід лікування в психіатричній лікарні, — читайте далі в тексті.

 

Як все починалося

«Річ у тім, що і з боку мами, і з боку тата мої дідусі — обидва — алкозалежні. Тобто мої батьки — з родин, де люди мали алкозалежність. Оскільки від цього ніхто не лікувався, не пропрацьовував у психології, це апріорі формує співзалежні моделі поведінки. Вони собі досконало, гарно зійшлися, народили діточок й існували на цих співзалежних моделях безпроблемно і комфортно». 

Андрій пригадує, що все починалося років зо п’ятнадцять тому. Його старший брат на той момент закінчував школу і мав би відділятися від родини. Андрій пояснює це процесом сепарації (розділення) в сімейній системі, яка так чи так стається, коли діти виростають. Але родинний досвід і простір, в якому виховувалися члени родини поколіннями, зіграли протилежним чином: його брату діагностували психічний розлад.

«Якби він вийшов [з сімейної системи — прим.ред.], вона не змогла би функціонувати адекватно і або просто розпалася б — тобто мої батьки розійшлися б, або у їхніх стосунках щось змінилося б — їм довелося б стикатися з чимось, до чого вони не були готові. У такий спосіб виникла фігура хвороби, яка закріпила на тривалий час цю модель знову».

В якийсь момент брат почав поводитися не так, як зазвичай, у нього з’явилися проблеми зі сном, він почав дотримуватися руйнівної дієти, поки зрештою в нього не виникла агресія до близьких людей. Хвороба не існує поза системою і не існує окремо в індивіді, переконаний Андрій. 

На тлі змін в родині Андрій почав вживати наркотичні речовини: спершу, аби абстрагуватися від ситуації з братом та підтвердити свою позицію «молодшого брата», який ні на що не впливає. Пояснював свої дії також тим, що особисто вважав споживання модним, це сприяло соціалізації та підкреслювало те, що й він сам починає відокремлюватися від родини. 

Андрій перетинався в нічних клубах з рок-зірками, телеведучими та акторами або й вживав наркотичні речовини разом з ними. Саме на цьому тривалий час будувалися його соціальні зв’язки. За словами Андрія, у подальшому ж це призвело до серйозних проблем.

Коли після отримання першої освіти за фахом філософія Андрій не зміг працевлаштуватися, він вирішив навчатися на психолога. 

«По-перше, щоби розібратися з власними тарганами. По-друге, щоби компетентно і якісно допомагати своєму брату і своїм рідним. І зрештою, допомагати іншим людям, ділитися досвідом. Мені це цікаво і надзвичайно надихає». 

Попри це, він продовжував споживання. Коли ж усвідомив, що не може рухатися в бік психотерапії як професіонал, поки вживає наркотичні речовини, вирішив покинути. Пробував тричі, і найдовше на той час зміг протриматися дев’ять місяців — поки знову не зірвався. 

Остання спроба була три роки тому із супроводом та підтримкою батьків, яким Андрій зізнався у тому, що має проблему з наркотиками. Коли він почав покидати вживання, помітив зміни в мозковій діяльності та організмі і, врешті решт, у хлопця розвинувся психотичний епізод. Він згадує, як став гіперчутливим до реальності. Наприклад, для нього було важливим, якою рукою він повертає ключ, адже це могло вплинути на всесвітній порядок.

«Гіперчутливість була, і її маркером є порушення сну. Раджу всім знати про це і пам’ятати, що якщо ти більше трьох діб не спиш, чи не можеш заснути, чи засинаєш під ранок — це дзвіночок того, що ти якщо не в червоній зоні, то поруч з нею. І потрібно бути готовим і гальмувати себе, як тільки можливо. Я був у тій зоні на той момент». 

Знайомі з досвідом старшого сина батьки запропонували Андрію звернутися по допомогу й викликали швидку, коли третю ніч поспіль хлопець не міг заснути.

Прибуття до психіатричної лікарні 

Шпиталізація до психіатричної лікарні відбувається лише за письмовою усвідомленою згодою людини або в примусовому порядку за рішенням суду, якщо дії людини загрожують їй самій або її оточенню.

Читайте більше у випуску: Як отримати психіатричну допомогу без порушення прав пацієнтів

Андрій додає, що письмову згоду на шпиталізацію людина дає вже в приймальному відділенні. 

«Але просто щоб ти сів у швидку допомогу, і якщо ти не “буйний”, на людей не кидаєшся, коли тебе просто скрутять в бублик і відвезуть, якщо ти більш-менш осудний, до тебе можна достукатися, просто кажеш “мені погано, я не сплю”, то тебе не забирають. І мене не забрали». 

Та наступного ранку після четвертої безсонної ночі Андрій сам приїхав до лікарні — Київської міської психіатричної лікарні ім. Павлова. Він тоді якраз навчався на психолога і очікував, що в лікарні просто поговорить з лікарем, розповість йому, що має гострий стан і пояснить усю ситуацію. Та будь-яка психіатрична лікарня працює за певними протоколами.

Первинний огляд — це коротка розмова віч-на-віч з психіатром. Під час діалогу лікар намагається з’ясувати стан пацієнта та поставити попередній діагноз, аби спланувати подальший план дій: лікування або виписка. 

«Можливо, мені тести Роршаха показували чи постукали молоточком — я нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що людина зі мною поспілкувалася, я щось намагався їй донести, якусь свою правду. Потім вона вийшла і сказала моїм батькам “што-то такоє странноє я наблюдаю, давайтє положим”. Була така розмова». 

Діагностування психічного розладу — багатоетапний процес, який може включати в себе як розмови з пацієнтом, так і проведення тестів та аналізів. Зокрема, МРТ головного мозку, електроенцефалографія та супутні аналізи на рівень гормонів можуть допомогти лікарю встановити діагноз. Втім, Андрію не проводили жодних тестів. 

Після розмови його розподілили до первинного відділення — те, де лікуються пацієнти, яким вперше діагностували психічні розлади або психотичні епізоди. 

Щойно Андрій потрапив туди, у нього виникло відчуття, що його «закрили в жовтому домі». У  хлопця почалася панічна атака, і він вирішив тікати. Санітари наздогнали, «під руки понесли в зал, і я ще пручався-пручався, вони заткнули мені рот кляпом, прив’язали до ліжка, зняли штани і просто вкололи». Після цього уколу він нарешті заснув. 

Його палатою була палата №6. Вона є оглядовою, де перші кілька діб санітари спостерігають за станом пацієнта. Вони завжди поруч і слідкують за людиною, аби мати розуміння, як далі з нею працювати. Наступний етап — діагностика та підбір ліків. 

Цей період може минати непросто, адже дуже часто з першого разу не вдається підібрати необхідні ліки — особливо нейролептики. Також ліки мають потужні побічні ефекти. 

«У мене була дуже сильна слабкість. Я не міг підняти ногу, щоб ступити на сходи, мене просто розмазувало, я був реально як “овоч”. Багато чого з перших днів не пам’ятаю: все як в тумані».

 

Побут психіатричної лікарні

Умови в лікарні описує як «адекватні радянські»: чисті стелі, жодної плісняви, регулярне прибирання та харчування. Годують дієтичною їжею: каші, яйця, риба тощо. Відділення розділені на чоловічі та жіночі. 

Відсутність приватності — одна з особливостей психіатричних лікарень. Передусім це необхідно з міркувань безпеки: у будь-який момент до пацієнта може прийти лікар або санітар і перевірити, чи все гаразд. 

«Туалети теж — все відкрито. Унітази стоять рядочком, всі всіх бачать, щоб, не дай боже, ти не закрився, не повісився, не порізався, не розбив собі голову». 

З цією ж метою при шпиталізації забирають одяг, шнурівки, ремінці тощо. Пацієнти одягаються в мішкуватий просторий одяг без додаткових елементів. У лікарні немає гарячої води. Андрій пояснює це так: аби не ошпаритися і аби тонізуватися та стимулювати нервову систему. 

Пробудження — о сьомій ранку. Після сніданку — прийом ліків. Протягом дня опцій небагато: спати (адже побічними ефектами від ліків може бути сонливість та апатія), читати, спілкуватися з іншими пацієнтами або грати в шахи. Андрій каже, що перебування в психіатричній лікарні дуже нагадує дозвілля в санаторії. 

Телевізор можна дивитися, але певні канали. Наприклад, М1 не дозволяли, бо там можуть бути збудливі картинки або звуки. Натомість перегляд телеканалу СТБ не забороняли. Дивіться, мовляв, до відходу до сну, а він — о двадцять третій. 

За весь час перебування в лікарні (а Андрій був там три місяці), він бачив лише кількох людей, які мали серйозні психічні розлади. 

«Був хлопчик, у якого була патологічна шизофренія. Одна його ідентичність була Грішин, а друга — Грєшин. Коли він потрапляв в ідентичність Грєшина, тобто “грєх”, у нього починалася паніка, істерика, він кричав, його “кидало”, йому було погано. Він справді страждав. Можливо, і до сьогодні страждає».

Андрій пригадує, що до лікарні регулярно приїздив один агроном, який хотів просто перепочити кілька тижнів. Таких людей було багато: вони постійно поверталися. Поживуть кілька місяців «назовні», їхній психічний стан погіршиться, і вони приїздять назад на якийсь час лікуватися. Сам Андрій після виписки з лікарні більше туди не повертався. 

 

Життя з діагнозом та реабілітація

Андрій не має офіційного діагнозу. Разом з батьками він приїхав до психіатра, який знає їхню родину через старшого брата. Вони прийняли рішення не оформлювати перебування в психіатричній лікарні офіційно. Андрій розповідає:

«Якщо ти вимагаєш діагноз або консиліум, потрібно бути готовим до того, що тобі оформлять інвалідність. Якщо у тебе довідка на руках, це означає регулярне відвідування диспансера, півтори тисячі гривень пенсії, яких ні на що не вистачає, і дуже серйозні проблеми з офіційним працевлаштуванням». 

Перед Андрієм постав вибір: або потрапити до системи і складно з неї виходити, або уникнути цієї тяганини й оминути момент з оформленням у лікарні. 

Усі три місяці перебування на стаціонарі Андрій приймав ліки. Як наслідок, біохімія мозку перелаштувалася, і в якийсь момент він усвідомив, що може повертатися додому.

Лікарка-психіатр порадила Андрію продовжувати курс лікування вдома протягом півтора-двох років та стежити за своїми станами. Реабілітація після лікування в психіатричній лікарні — тривалий і складний процес, до якого, окрім самого екс-пацієнта, має долучатися його найближче оточення. 

Так Андрій повернувся жити до батьків, продовжував вживати ліки, дотримувався режиму дня, уникав попереднього кола спілкування, з яким практикував споживання наркотиків, не потрапляв в ризиковані ситуації. Усе це — його сьогоднішні будні. Півроку тому хлопець поступово закінчив вживати ліки.

Та хлопець наголошує, що порятунок тих, хто потопає, передусім в їхніх руках. Першим кроком до одужання є усвідомлення та прийняття власних проблем. Арт-терапія, тілесна терапія можуть допомагати вивільнити емоції. 

Детальніше про це читайте в наших випусках:  Хочу піти до психотерапевта, але не маю грошей. Що робити і куди бігти та Хочу піти до психотерапевта. Чого чекати від терапії та якою вона буває

Окремо Андрій виділяє психотерапію, адже вона надає змогу проговорювати свої переживання. 

«Я перманентно щотижнево ходив на індивідуальну психотерапію, а також на групову психотерапію. Зараз у мене раз на два тижні групова психотерапія, яка триває три години. І раз на місяць супервізор. Також раз на півроку я консультуюся з психіатром. Це просто як гігієна — це як ти ходиш до лікаря лікувати зуби, якщо знаєш, що у тебе буває карієс, то так само ходиш і до психіатра». 

Групова психотерапія — одна з практик, коли групи людей об’єднуються для підтримки один одного під керівництвом психотерапевта. Це також сприяє створенню спільноти людей, які небайдужі до стану людини, адже самі таке переживали або переживають, а тому можуть зрозуміти і підтримати у складний момент. 

Соціальні зв’язки, які вибудовуються в межах психотерапевтичних груп, допомагають зокрема реабілітуватися й соціалізуватися після виходу з психіатричної лікарні. Важливо визнати для себе, що ви не всесильні і можете стикатися з певними труднощами.

 

Стигматизація людей з психічними розладами

Побоювання, острах та зневага по відношенню до тих, кому діагностували психічний розлад, на жаль, є реаліями сьогодення та спадком каральної психіатрії в СРСР. Оскільки ми можемо не стикатися з темою психічного здоров’я та досі боятися піти до психолога, ми можемо негативно сприймати тих, хто за станом здоров’я вимушений відвідувати фахівців з ментального здоров’я. 

Особливо важко це прийняти може бути самим людям з психічними розладами.

«До тих пір, поки ти це не визнаєш і не проговориш, це буде тебе стигматизувати. Правда зціляє, як би це парадоксально не звучало, визнати “так, у мене була ця проблема”... У мене є цей досвід. Насправді він дає багато». 

Якби він не ділився власним досвідом і носив його в собі, переконаний Андрій, то боявся б жити та спілкуватися з людьми, адже йому було б соромно. Але стигми боятися не треба. 

«Це просто мій цікавий досвід. Наприклад, хтось у Пласті, ходить в походи, а от я побував в лікарні. І все. Це моя особливість».

Інша річ, яка підтримує стигматизацію, — наша реакція на такий досвід інших людей. Нормально, коли ми дивуємося, хочемо розпитати про будні в психіатричній лікарні, коли нам цікаво. Та часом трапляється так, що ми підсвідомо можемо ставитися до людей з психічними розладами зверхньо: або ж гіперопікаючи їх, або, навпаки, применшуючи їхній досвід. 

Тому реакція, яку радить проявляти Андрій, — це делікатність і повага до досвіду. Він може спокійно розповідати про своє психічне здоров’я, адже працює над власною проблемою. Але є ті, кому некомфортно, болісно або незручно торкатися цих тем. Природною захисною реакцією може бути уникання теми психічного здоров’я взагалі, адже нас може лякати все незрозуміле. 

«Захворіти — не соромно. І, як психотерапевт, скажу навіть більше. Хворіти, мати проблеми чи навіть найскладніші чи найстрашніші гріхи — не соромно. Адже людей поважають за те, як вони вміють справлятися з цими проблемами, а не за те, які вони ідеальні та досконалі, як це виглядає в інстаграмі». 

Цей текст — історія про життя Андрія, який щодня пропрацьовує свою ментальну проблему й допомагає іншим впоратися зі своїми негараздами. Якщо ви ніколи не стикалися з цією темою, його історія може стати першим кроком до прийняття людей з психічними розладами. 

Досвід лікування в психіатричній лікарні — такий самий життєвий досвід, як і будь-які інші події. Його вплив неможливо заперечувати, як і те, що цей досвід — цінний.

_________________________________________________________________________________________

Наш спецпроєкт «Психея» відтепер з’являтиметься на сайті Arc.UA
Цей текст ви можете прочитати і тут за посиланням.

 

Читай далі