На власному досвіді. Про життя із нервовим та психічним розладом | Захист Патріотів

На власному досвіді. Про життя із нервовим та психічним розладом

У цьому випуску Психеї ділимося особистою історією нашого читача.

Автор  зазначив, що хоче поділитися своєю історією з іншими людьми, аби спонукати їх до лікування, якщо така потреба є. Герой попросив не називати своє ім’я та діагноз, але ми сподіваємося, що цей досвід допоможе зрозуміти, як живеться людині з розладом. 

Думка автора може не співпадати з думкою редакції.

 

Мій типовий день у різному віці був різним, оскільки я мав різні проблеми із психічним (ментальним) здоров’ям. У мене є все: і проблеми власне нервової системи, помітні в моториці, і розлади особистості, і когнітивні недоліки, такі, як пам’ять, що різко погіршилася. Вони всі, звісно, пов’язані, бо нервова система одна, і тіло одне — все впливає одне на одне по колу. 

Як нервовий та психічний розлад впливає на роботу

Я стабільно не можу почати думати щось складне десь до середини світлої пори доби, а це погано впливає на більшість робіт через фіксований графік. Лише через багато років я знайшов таку роботу, де можу трішки маневрувати в часі, розставляючи періоди неефективності та ефективності відповідно до своїх потреб і можливостей. 

Буквально рік тому робота за графіком та в режимі постійного дедлайну вбивала мене набагато більше за інших, рівень стресу збільшувався. У 2005-2009 роках (а також останні 3-4 роки) мені доводилося силувати себе працювати вдень, а ввечері я приділяв час творчості.

З попередньої роботи довелося піти через причину, яку я нікому б не зміг пояснити: чим сильнішим був стрес, тим більше я вигадував якісь оповідання та романи (причому не цілі, а фрагментами). Тобто, я не міг ані працювати, ані нормально планомірно писати. 

Цей хаос змусив мене впасти на соціальне дно й жити лише за рахунок відновлення психіки, саморозвитку, вивчення нових професій. На щастя, мене підтримали родичі. На нещастя, я не був готовий тоді піти до лікаря, доки якісь речі в голові не стали гірше. 

Чи треба мені до лікаря?

Самостійно я й не міг дійти до того, що мені треба до лікаря. Тому що свідомо і я, і моє оточення вважали це просто характером. Підсвідомо я боявся міфічної* «каральної психіатрії», яка так само існує в свідомості суспільства, ладного стигматизувати всіх «ненормальних».

*Поняття «каральної психіатрії» є реальним. Це був один із способів боротьби із незгодними з владою — створити фейковий діагноз, ізолювати та насильно утримувати в психіатричній лікарні. Найбільш поширеним це явище було в СРСР. Так постраждали, наприклад, поет єврейського походження Йосип Бродський та дисидент Володимир Борисов.

Незалежно від того, як я працював (чи на себе, чи на фірму), вільний час я все одно забивав роздумами, планами, чернетками проектів — спочатку літературних, потім театральних для закритої творчої спільноти. Тобто, емоції завжди були на найвищому рівні. 

Я відчував, що не встигаю жити, не встигаю зробити щось гідне, величне. Оскільки зосередитися було важко, а результати з’являлися дуже повільно, я дратувався, поспішав ще більше, шукав різні (законні) джерела натхнення, потім втомлювався від цього, йшов на звичайну роботу, вона мене дотискала до того, що я знов хотів стати видатним літератором — таким був цикл.

Коли в мене відбулися великі життєві втрати, від зруйнованих «стосунків на все життя» до смерті близької людини, до циклу роздратування та агресії на «жорстокий, несправедливий світ» додалися жахіття уві сні та наяву.

Відчуття того, що я все не встигаю і роблю не так (до того ж, через це втрачаю людей), перетворило моє внутрішнє життя на такий морок, що трохи більше двох років тому я звернувся саме до психотерапевтів. У мене сформувався чіткий запит «я хочу перестати прагнути померти та знайти те, заради чого мені дійсно варто жити». 

До того мені навіть не було за що вчепитися, щоб назвати це запитом. Хоча в ретроспективі я міг би сам собі порадити кілька можливих ідей на кожен рік. Але всі ми володіємо заднім розумом.

Чи заважає це спілкуванню з людьми?

Зараз я, усвідомивши певні межі свого стану та їхнього лікування, віднайшов, що все не так погано, як здавалося на початку, і просто живу собі на одному виді пігулок, щоб врегулювати перепади настрою. Але цьому передувала заплутана й важка історія з багатьма вимушеними подекуди змінами «сюжету». 

Саме це і є коротка характеристика життя із ПН-розладами (психічно-невротичними розладами — прим.ред.): ти ніколи не знаєш, яка інформація є об’єктивною та правильною. 

Спочатку ти народжуєшся з травмою, у тебе — гіпертонія, нервовий тік, судоми. Лікарі діагностують все, що заманеться — кожен своє. Був навіть один, який наказав мені припинити симулювати. Це перший поверх ставлення, так би мовити: ти не знаєш, як довести, що тобі погано. Навіть якщо тебе корчить, скажуть, що це гра й показуха. 

Але нервовий розлад ще можна виявити ЕЕГ та іншими методами й довести, принаймні частково. Утім, навіть стос документів ніяк не вплине на ставлення людей. Ходити з довідкою про хворобу було якось не прийнято, поза межами школи вплинути на ставлення іншої людини до себе ніяк неможливо. 

Якщо ти нервуєш у присутності людей, тебе спочатку принизять, а уже потім можуть послухати, що в тебе якісь медично зумовлені реакції. Ба навіть, як дізнаються, що хворий, то це стане приводом для жартів. Невропатологія чи ні, будеш просто «психом» для «нормальних»

Публічне присоромлення 

Важко відрізнити нервовий стан, anxiety (тривожність — прим.ред.), обсесивно-компульсивний розлад тощо та характер, амбіції, мрії. Кажуть, що митці (до яких я себе сміливо відношу) мають бути трішки божевільними, бо це і є основа творчості. 

Це правильно лише частково: стан нервової системи дійсно малює якісь інші картинки. Але так само можна сказати як про тих, хто бачить світ в яскравих квіточках, котрі зображує в натхненному живописі, так і про тих, хто здатен лише мучитися жахіттями та розповідати всім про те, як вони його душать уві сні. 

Я був обома. І зараз ближче до конструктивного типажу, аніж до деструктивного. Але на це пішло майже все життя. 

Людина може зображувати фантастичні світи, які існують у неї всередині, та може ділитися моторошними викривленими враженнями — і бути відомою, якщо здатна  втілити їх так, щоб вони сподобалися іншим. 

Але ти не завжди можеш висловити свій розлад привабливо, не завжди можеш пояснити зрозуміло. І нервовий стан, який видно в зайвих рухах тіла, поступово стає психічним, коли ти ні в чому не певен, коли з усіх ліній та слів світу можеш обрати лише негарні, нецікаві. 

Звичайну роботу теж не можеш виконувати якісно, бо вона перетворюється на хаос. На тебе тиснуть звільненням. Тебе погрожують відрахувати з інституту, бо твоє розуміння «пошкоджене», і ти ніяк не натренуєшся (тому що, ймовірно, тобі потрібне лікування, але на цей фактор просто не зважають). 

Далі на сцену виходять люди більш зібрані та менш вразливі, і, прямо скажемо, позбавлені етики. Невротик, який зривається від чого завгодно, то є смачна здобич, за рахунок якої можна розважатися, на яку можна скидати дебільні задачі, які ніхто не хоче брати собі, та силувати їх виконувати знову ж таки під загрозою звільнення. 

Публічне присоромлення, маніпуляції — знервована «жертва» не може відбиватися так, щоб не зашкодити собі («дивіться, він ще й кидається! справжній псих!»). Про кар’єрний ріст мови не йде, тому що для нього зазвичай потрібна певна воля та правильне прийняття рішень (звісно, йдеться про ідеальний світ — про знайомства чи кумівство ми не згадуємо). 

Життя йде, й одного разу (насправді, кілька разів, але цей найбільший) стається трагедія, яка добиває тебе морально настільки, що ти не можеш вже зробити так, аби не хотілося плакати навіть у відпустці. Тоді вперше доводиться просити лікаря про антидепресанти, яких раніше соромився.

Колективний діагноз як тиск 

Робота тисне. Помилки свої та чужі. Творчість перестає бути відтоком негативу і стає важким тягарем. Антидепресанти то пригальмовують, то, навпаки, «штирять» так, що починаєш кидатися на людей у невідомому раніше запалі енергії. Доки виправляєш дозу, уже встигаєш заробити нову репутацію — лікуєшся або ні, ти просто загалом хворий, неправильний, неідеальний від початку.

Втрачаєш роботу, шукаєш нову, намагаєшся реалізуватися творчо — і потрапляєш до колективу людей, де всі з якимись розладами, але намагаються виторгувати собі звання «нормальніших за тебе». Розпочинається дика гра, в якій хто не встиг одягти білий халатик, той пацієнт. А хто встиг — той «лікар». 

Колективний «діагноз» має всі ознаки цькування, і, непевний у собі, ти одного разу запиваєш свої пігулки алкоголем, щоб позбутися цього переслідування тими, кого вважаєш при цьому взірцевими людьми, бо вони себе так позиціонували.

Прийшовши до тями, розумієш, що це була навіть не спроба самогубства, а якась чергова помилка в розрахунках. Ну й добре. Було б гірше, якби після всіх невдач саме це вдалося! 

Тут варто додати, що на кожному етапі дуже лячно доправити себе до лікування, навіть неврологічного. Визнати, що це може бути «психіатрія» — майже неможливо, бо це одразу означає остракізм. 

А що, як щось таке знайдуть — та «залікують»? Відправлять в горезвісну Павлівку (Київську психіатричну лікарню імені Павлова — прим.ред.) кричати через ґрати в небо. Вмовляння друзів без поради лікаря виглядають порожніми нотаціями. Поради лікаря за стільки грошей, скільки в тебе немає, виглядають знущанням. 

Але після «спроби» починаєш думати: а що, як наступного разу я все вирахую правильно? І нікого не буде поруч, щоб схопив за руку. Ніхто навіть не відповість на дзвінок, бо ти вже всіх навколо розлякав? 

Так починаєш відвідувати психіатрів, навіть не психологів, але доки вирішиш госпіталізуватися, уже щось встигне статися. Причиною того будеш ти, головний винуватець, і за тобою біжить натовп із смолоскипами та криками «псих, чудовисько!».

Власне, у такий момент закрити себе в «дурці» вже не так страшно, ніж лишатися назовні. А потім виявляється, що ніхто тебе там не хоче тримати довше, ніж треба. Кілька тижнів, і ти майже як новенький, неначе не було 20-30 років поневірянь. Перша ж думка після інтенсивного лікування: тю, а шо, так можна було?

У психлікарні не так страшно, як наодинці з розладом

І ми знову повертаємося до початку моєї розповіді: з незначною хворобою хочеться жити, не звертаючись до лікарів. Але вона дає вразливість, яка призводить до збільшення травми, приваблює жорстоких людей, і рік за роком, крок за кроком, ти стаєш тим самим «психом», якого всі «нормальні» бояться, а інші «психи» — тригерять та тригеряться. 

Доки знайдеться лікар, який розбереться в усьому, доки буде підібрана правильна доза правильних ліків, життя вже неодноразово зміниться. Треба буде докласти багато зусиль, щоб воно було конструктивно творчим, і це був дійсно «цікавий, корисний досвід». 

Що з цього корисного? А те, що в наш час, особливо у великих містах, психічно-невротичні розлади є майже в усіх. Сама специфіка змагання за місце в цивілізації до них призводить, надає їм форму, яку можна монетизувати, та не прибирає психічно-невротичні розлади. 

Друга цікава річ полягає в тому, що частина людей не хоче позбуватися своїх розладів, бо вони їм чимось вигідні. Тут маємо сіру зону балансування між тим, чого людина не може позбутися (їй дійсно потрібне якесь комфортне середовище), та тим, чого людина не хоче позбутися (дуже зручно цим маніпулювати на свою користь). 

Тому й досі можна сказати, що рівень недовіри до «психів» та «неврастеніків» в «нормальному суспільстві» буде високим. Хоча б тому, що 99% людей у ньому такі, що просто бояться це визнати, або хочуть думати, що якщо вони можуть впоратися із розладом, то й інші мають вміти. 

 

Поділіться своїм досвідом подолання ментальних проблем чи життя з ними — пишіть на пошту проекту «PsycheЯ» («ПсихеЯ») psycheya.pd@gmail.com. Ваші листи дуже важливі для нас!

 

Схожі за темою:

1. Що таке психічна норма?

2. Чим займаються психологи, психіатри та психотерапевти

3. Чого чекати від терапії та якою вона буває

4. Що таке ментальне здоров'я?

5. Хочу піти до психотерапевта, але не маю грошей. Що робити і куди бігти?

Читай далі