Не вміти користуватися дефібрилятором — дивно. Австрійський досвід | Захист патріотів

Ілюстрація: meinbezirk.at

Не вміти користуватися дефібрилятором — дивно. Австрійський досвід

Прибуття швидкої за 4 хвилини, дефібрилятори в метро та обов’язкові для кожного тренінги з першої допомоги. Україна лише починає свій шлях у цьому напрямку, а в Австрії так живуть давно.

Еліна Фоінська живе у Відні. Вона розповіла, чому відчуває безпеку та комфорт за кордоном, але не в Україні.

Еліна Фоінська. Фото зі сторінки facebook

Система

В Австрії система охорони здоров’я має кілька гілок. Так само розподілена і сфера надання екстреної медичної допомоги. Муніципалітет делегує обов’язки різним громадам. Зокрема, окрім державних машин швидкої допомоги, на виклик можуть приїздити Rotes Kreuz,Arbeiter-Samariter-Bund Österreichs, Malteser Hospitaldienst Austria, Johanniter-Unfall-Hilfe та Grünes Kreuz. Усі вони є швидкою медичною допомогою та мають відповідні навички і знання.

 Муніципалітет також покладається на громадян, які в обов’язковому порядку проходять тренінги з першої допомоги та несуть юридичну відповідальність за її ненадання. Уперше Еліна мала досвід надання першої допомоги на роботі. Вона працює перекладачем і їхала з клієнтом до лікаря, коли той знепритомнів.

— В лікарні навкруги лікарі, а ми з непритомним пацієнтом у ліфті. Я надала допомогу, як навчили в школі і в університеті, але зрозуміла, що мені не вистачає знань і навичок. Я спитала в лікаря, до якого ми прямували, чи все я правильно зробила. Він сказав, що все гаразд, але я пропустила певні моменти. Після того я попросила, щоби мене відправили на курси з першої допомоги.

Тоді Еліна дізналася, що в Австрії будь-яка людина, яка хоче отримати водійські права, обов’язково проходить базовий курс першої допомоги при Червоному Хресті. Ці курси стандартизовані й куруються державою. Потреби в залученні інших громадських організацій немає: Червоний Хрест покриває увесь попит.

Загалом, увесь принцип роботи швидкої на місці події адаптований до того, як мають працювати рятувальники, що пройшли такі курси, і навпаки. Працює єдина система.

 

Манекени та симулятори

Практикуючі лікарі та парамедики проводять курс, що триває 32 години. Теорії майже немає: студентам лиш пояснюють їхні права та обов’язки, дають короткий курс з анатомії та медицини. Переважно, люди вчаться на практиці із манекенами.

Чи не вся інформація, яка викладається інструкторами під час тренінгу, подається через історії зі щасливим кінцем, аби налаштувати студентів на успішні дії в майбутньому.

Еліна згадує, як на курсах її вчили витягати постраждалого із машини. Для того інструктори використовують симулятор.

— Якщо людина говорить і ти розумієш, що можеш витягнути її з авто — витягай. Нас саджали в симулятор, затискали там, і це жах як страшно. Коли в людину вистрілює подушка, її стискає, то вже не чекаєш швидку, а починаєш діяти. Показували, як спустити подушку і витягти людину, щоби надати першу допомогу.

Курс необхідно проходити щочотири роки, а відповідальні на підприємстві за безпеку люди оновлюють знання кожні два роки. Навчання безкоштовне, якщо студент прийшов від організації або навчального закладу. Якщо ж хтось виявив індивідуальне бажання долучитися, має сплатити близько 10 євро. Проте Еліна каже, що з огляду на ті знання, які здобуваються на тренінгу, починаєш сумніватись, чи покривають 10 євро реальну цінність.

Оскільки система навчання та система, за якою працюють лікарі швидкої, є одним цілим, студентів тренінгів навчають так, аби зробити комунікацію з диспетчером швидкої допомоги максимально ефективною та прискорити її.

— На курсах навчають алгоритму. Є певні питання, які тобі будуть ставити диспетчери. Якщо людина непритомна, у неї ускладнене дихання, є болі в області серця або вона неадекватно відповідає на ваші запитання — це сигнал для швидкої, що потрібен лікар, — розповідає Еліна.

Виклик приймає центральна диспетчерська служба. В Австрії машини швидкої не стоять на станції, вони завжди курсують містом. Оскільки норма приїзду швидкої на виклик становить чотири хвилини, диспетчерській службі важливо якомога швидше прийняти рішення, яку саме машину відправити на місце події.

В Австрії в машинах швидкої допомоги працюють лікарі та парамедики різних категорій. Зокрема, це санітар швидкої допомоги (Rettungssanitäter), парамедик або фельдшер швидкої допомоги (Notfallsanitäter), компетентний у наданні першої допомоги лікар, що спеціалізується у фармакології та встановленні венозного доступу (Notfallkompetenz Arzneimittellehre und Venenzugang) або інтубації та вентиляції легень (Notfallkompezenz Intubation und Beatmung), та черговий лікар-реаніматолог (Notarzt).

Для того, аби на виклик приїхав потрібний у конкретному випадку лікар, треба набрати певну кількість балів за контрольними питаннями. Що критичніший стан у пацієнта, то більша вірогідність, що приїде швидка з лікарем.

Поки лікар у дорозі, диспетчер підказує, чим можна допомогти постраждалому. Усі ці навички в рятівника є, адже він пройшов курс із першої допомоги.

Соціальна реклама Rotes Kreuz. Фото: erstehilfe.at

Довіра та ще раз довіра

В Еліни є острах за своє життя, коли вона приїздить додому, в Україну. Жартома дівчина каже, що їй допоможе австрійська страховка й буде достатньо, якщо її просто не вб’ють під час надання або через ненадання першої допомоги і відправлять на лікування в Австрію.

— В Україні не всюди комфортно. Культура першої допомоги тільки зароджується, і було б класно, якби заохочувалося й робилося більше. Коли я проходила курс першої допомоги в школі, то я його завжди хотіла прогуляти. В університеті вчили дурню.

Тренінги з першої допомоги завжди оновлюються відповідно до нових тенденцій у медицині. Австрійці звикли проходити навчання регулярно, аби не втратити навички. Це є цілком природно — хотіти вдосконалювати знання з першої допомоги.

В Австрії працює потужна, але «лагідна пропаганда» першої допомоги, вакцинації, регулярних медоглядів — загалом, турботи про власне здоров’я. Але чи доцільно вживати цей термін? Еліна розповідає:

— Виховання, державна програма, тут у суспільстві є довіра один до одного. Якщо я себе комфортно тут почуваю, то я не зможу пройти повз людину, якій потрібна допомога.

Одного разу Еліні довелося використовувати дефібрилятор. Це сталося в метро. Електроди підключили, поки робили серцево-легеневу реанімацію, а далі дефібрилятор спрацював автоматично. Треба прибрати руки від потерпілого й після голосової підказки пристрою продовжити реанімацію.

АЗД також повідомляє чи допоміг удар струмом, чи потрібно повторити. Деякі пристрої можуть визначити чи часом у потерпілого не інфаркт міокарда. Це прискорить роботу лікарів, адже вони вже знатимуть діагноз.

Проведене у 2016 році дослідження показало, що 98% австрійців у віці від 14 до 69 років знають, що таке дефібрилятор. А майже три чверті з них готові його використовувати або вже це робили. Еліна переконує, що на людину, яка не вміє користуватися дефібрилятором, дивляться скоса, адже це виключення із правил. Так само дивно оминати людину, якій зле. Власне, 55% австрійців надавали першу допомогу, хоча лише третина з усіх опитаних не боїться помилитися. 

В Україні тренінги з першої допомоги проводять переважно громадські організації. Власне, вони і займаються її популяризацією. Такі тренінги проводять також і державні установи, але з огляду на застарілі підходи до надання першої допомоги, вони не є достатньо ефективними. 

Кожен новий проект та кожна нова згадка про тренінги з першої допомоги в медіа актуалізують проблему. Наприклад, нещодавно, після кампанії РеаніМетро зі встановлення дефібриляторів в метро та навчань серцево-легеневої реанімації, тема першої допомоги почала набирати розголосу в медіа та побуті. Задача державних установ та громадських організацій — втримати рівень зацікавленості та залученості людей.

Довіра один до одного в Австрії підкріплена юридичною відповідальністю за ненадання першої допомоги. Якщо вдасться довести, що людина була на місці події та не допомогла, на неї чекатиме штраф або інше адміністративне покарання. 

В Україні така відповідальність існує лише для людей, які відповідно до своїх професійних обов’язків повинні надавати першу допомогу. А закон доброго самаритянина, проект якого досі перебуває в черзі на розгляд Верховною Радою, передбачає відміну відповідальності, якщо пересічна людина завдала шкоди під час надання допомоги, але діяла добросовісно в межах власних знань та досвіду. 

Покарання за те, що пройшов повз людину, якій зле, у нас немає. А тому люди можуть оминути потерпілого із думкою: «А чому я мушу допомагати? Нехай це зробить хтось інший». А викликати швидку про всяк випадок і тішитися від свого вчинку, є другою за поширеністю моделлю поведінки у цьому випадку. До слова, 70% викликів швидкої є непрофільними, тому й виникає питання як досягти максимального рівня ефективності та не вдаватися у крайнощі? 

Чи лише юридична відповідальність може змінити ставлення один до одного? Чи справа в небайдужості та вихованні? Підійти й поцікавитися як самопочуття й визначити чи не потрібна швидка може кожен. Стільки ж часу забирає і дзвінок диспетчеру.

Одну хвилину.

Читай далі