Клінічна смерть. Історії причетних | Захист патріотів

Ілюстрація: nova.te.ua

Клінічна смерть. Історії причетних

Клінічна смерть — межа між життям та смертю. Цей досвід називають унікальним, та з ним пов’язані багато міфів та легенд. Ми розібралися, що насправді відбувається з організмом у стані клінічної смерті: поспілкувалися із Лілією Млинарич, яка пережила клінічну смерть, та лікаркою Наталією Сердюк. 

Я пережила клінічну смерть

Лілія Млинарич, президентка та засновниця Koktebel Jazz Festival, більше 30 років тому пережила клінічну смерть. Причиною того була післяпологова пізня кровотеча, яку лікарі не зупинили вчасно та не закінчили лікування належним чином. Лілія розповіла нам, що відчувала тоді, чи пам’ятає якісь особливі видіння та яким для неї став такий досвід.

Моя історія сталася у період останнього радянського «baby boom», а саме 17 січня 1983 року. Це був мій перший день вдома після пологів і неймовірне почуття дива та свята — в нашій родині всі раділи чудовому хлопчику, який ще не мав імені, але мав любов всіх оточуючих.

Вся моя увага була віддана шестиденному малюкові. В той день, десь о третій, я знов його погодувала і пішла у ванну кімнату вимити руки. Коли я вимкнула кран, то почула, що щось наче дзеленчить, і дзвін стає гучнішим. Я тоді не дуже зрозуміла, що відбувається...

Я випадково подивилась на кахельну підлогу і побачила, як піді мною утворюється яскрава червона калюжа. Мабуть, хвилини зо дві я приходила до тями, мені було не боляче, а якось ніяково.  Погукала чоловіка, він прийшов і йому стало зле. Погукала маму, вона побачила мене, принесла табуретку і простирадло. 

Швидка їхала хвилин 40, мені щось вкололи і запропонували відвезти у міську лікарню, де була спеціалізована катедра нашого медінституту. Мама поїхала зі мною, а чоловік залишився з дитиною. Поки ми їхали, лікарка щось мене питала та щось розповідала, але я скоріш пам'ятаю теплий голос, а не зміст розмови. У лікарні мене доправили одразу в «маніпуляційну».

Це був кінець робочого дня, і лікарі домовлялись, хто ж мною має займатись. У гінекологічному кріслі я просто сиділа і чекала на них хвилин зо 15. Піді мною тоді стояли якісь підноси чи щось таке, що дозволяло, як мені сказала медсестра, порахувати, скільки ж крові я втратила...

Я тоді мала відчуття непотрібності та навіть відчувала себе посібником з якоїсь там «пізньої кровотечі», і це запам’яталось мені на все життя. Потім прийшла лікарка і мовчки почала «чистити». Через деякий час вона дала розпорядження медсестрі відвезти мене у палату. Мене переклали на катанку  і відвезли до палати, де були ще п'ятеро жінок: хтось після операції, хтось на лікуванні. Переклали на ліжко з панцирною сіткою і якимось хистким матрасом та наказали відпочивати. 

З цього моменту у мене вже немає цілісної картини, бо, мабуть, я непритомніла і приходила до тями. Скоріш за все, це реконструкція і суміш розповідей моїх близьких, лікарів, пацієнток, що були у тій палаті.

Перший епізод: я відчуваю вологий матрац і мені так незручно, що всюди кров. Хтось плаче, і я бачу, як дві пацієнтки намагаються виштовхнути ліжко у коридор. Потім вони казали, що я вже стала дуже бліда, і в мене ніс, та і все обличчя, стали якимось гострими. Вони думали, що я вже «пішла». Я щось прошепотіла, і одна з них почала гукати лікаря.

Другий епізод. Я чую голос якоїсь жінки, котра питає: «Цю дитину хтось вже дивився? Що робили? Швиденько у операційну!» Пам'ятаю, як знов кладуть на катанку і кудись відвозять. Наче уві сні, відлітаю догори і бачу себе. У голові лише одна думка. «Добре, що у мене народився син. Йому не доведеться народжувати...»

Потім я вже прийшла до тями у іншому приміщенні від неймовірного болю і почула голос Зінаїди Іванівни, котра виявилась доцентом та завідувала відділенням. Вона спасала мене і спасала... Мене прооперували, і матку зберегли.Це все тривало кілька годин і кров заливали безпосередньо від донорів. Поруч, на щастя, була військова частина і всі швидко долучились... 

А потім мені знову стало зле, почала бити лихоманка. Мене кидало так, що здавалось, я просто впаду на підлогу. Всі дуже захвилювались, бо мали думку, що може десь щось не перевірили досконально і влили «не ту кров». З дороги повернули Зінаїду Іванівну. Вона забігла з широко відкритими очима і ніжною лайкою, мовляв, не для того вона мене «вытягивала с того света».

Страшно не було. Це було почуття спокою, яке, можливо, було пов’язане із тим, що я не відчувала болю, я лиш втрачала сили. Було відчуття, наче «життя відходить». У мене було дуже легке тіло, наче уві сні, коли літаєш. У дитинстві багато разів літала так, і бабця тоді говорила: «То ти ростеш». 

Тиша. У якийсь момент бачила, що хтось щось каже, але не чула голосу. Не бачила світла в кінці тунелю, але було дивне почуття сонячного дня. Дивно, якщо зважати, що це була зима і у лікарню я потрапила ввечері.

Тоді я вперше і почула, що вони фіксували «клінічну смерть». Чесно кажучи, я дуже злякалась і почала плакати. Але, насправді, це щаслива історія і про лікарів, і про людей, що поруч. Мені один з хлопців-військових потім приніс квіти та яблука і сказав: «Ти була така маленька (я важила 49 кг після того, як народила сина) і наче пташка, але ми не хотіли тебе відпускати!» 

Я вважаю цей досвід важливим для мене. Мені важко визначити, що саме мало на мене такий вплив: народження сина чи клінічна смерть, але я почала більше цінувати можливість бути такою, як я є. Також почала не зважати на авторитети чи суспільну думку.

Можливо, це дало мені можливість і сили рухатися власним шляхом. Не піти, наприклад, на «поважну службу» у відділок райкому партії, а вступити в аспірантуру та захистити дисертацію у 27 років попри розмови про те, що «Дєвочка, куди ти поспішаєш? Ти ще молода, і так в нас не прийнято».

Я — лікар

Наталія Сердюк працює лікарем-реаніматологом у Чернігівській дитячій обласній лікарні. Вона пояснила, що саме відбувається з організмом, коли він перебуває у стані клінічної смерті, та розповіла, які шанси повноцінно відновитися після того є у людини.

Клінічна смерть — це один з термінальних станів. Її вважають межею між життям і смертю. Цей стан характеризується втратою свідомості, відсутністю рухів, пульсу, дихання та зміною кольору шкірного покриву. Клінічна смерть триває від чотирьох до п’яти хвилин і є наступним етапом після передагонії та агонії. 

Власне, клінічна смерть починається з уповільнення пульсу та дихання. Після того слідує кисневе голодування, оскільки людина погано дихає. У передагональному стані відбувається загострення рис обличчя. Це називається обличчям Гіппократа, і цілком ймовірно, що саме це побачили сусідки Лілії, коли тій стало зле.

Наступний етап — агонія. У стані агонії може бути такий період, коли стан хворого ніби стабілізується. Це відбувається тому, що організм сам себе рятує і починає уповільнювати усі процеси метаболізму, накопичує певні речовини. Через якусь мить це все поглиблюється і настає клінічна смерть.

Усі видіння у людей в стані клінічної смерті можна пояснити науково: через гіпоксію і недостатність кисню починаються галюцинації. Якщо геть глибока форма клінічної форми, то там, відповідно, і видіння інакші. Взагалі, нервова система — то загадка. 

Останнім із сенсорної системи припиняє функціонувати слух. Тобто людина  може бути без свідомості, у вегетативному стані або вже за мить до смерті, але ще чутиме. Тому можна припустити, що останній зв’язок людини, яка помирає, зі світом — буде звуком.

Про клінічну смерть можна говорити, коли разом із повною зупинкою серця припиняється пульс і дихання. Спочатку наступає декортикація, коли протягом 3-4 хвилин в корі головного мозку починають помирати нерви, і децеребрація, коли гинуть клітини інших відділів нервової системи. 

В першу чергу страждає нервова система. Органи можуть більш тривало обходитися без кисню (існує ж навіть посмертна трансплантація), а нервову систему нейрони залишають надто швидко. Людину ще можна врятувати, але існує велика вірогідність, що вона залишиться в комі абощо. Це називається вегетативним станом, або вегетативним життям. 

Таку людину треба під’єднувати до апарату життєдіяльності та підтримувати її дихання. Якщо ми говоримо про здорову людину зі здоровим серцем, її життя можна підтримувати. Але запустити нервову систему, на жаль, уже ні. Центр дихання знаходиться в довгастому мозку, а тому, якщо відмирання клітин мозку доходить туди, ми вже ніколи не зможемо відновити його. 

Ступінь пошкодження функцій організму під час або після клінічної смерті залежить від швидкості початку реанімації та причини виникнення клінічної смерті. Чим швидше починаєш робити реанімацію, тим краще. Наприклад, шансів у людини поважного віку пережити клінічну смерть суттєво менше, ніж у молодої людини.

Для реанімації важлива швидкість та якість, тому ідеальний варіант — коли її проводять спеціалісти. Вірогідність виживання підвищує чистий кисень, а також медикаментозна підтримка хворого. Це все є в лікарні. Ти бачиш, що людина втратила свідомість, не дихає і не має пульсу, одна секунда — і починається процес, який ми описували вище. 

Загалом, звичайна людина може надати першу допомогу на вулиці і підтримати життєдіяльність до початку реанімації спеціалістами, але краще, щоб це зробив кваліфікований спеціаліст в медзакладі. 

Головне правило — не нашкодити. Тому я вболіваю за те, щоб кожну людину вчили, як правильно і максимально ефективно робити СЛР. Є деякі ситуації, коли навіть реанімація кваліфікованим працівником буває неефективна.

Читай далі