Медичний сепаратизм: пострадянське еґо, «антішокавиє прєпарати» | Захист Патріотів

Ілюстрація: Андрій Єрмоленко

Медичний сепаратизм: пострадянське еґо, «антішокавиє прєпарати»

Павло Івко

Автор:

Павло Івко

Інструктор Захисту Патріотів
Павло Івко

Редакція:

Катя Маріаш

Редактор сайту patriotdefence.org

Інструктори Patriot Defence взяли участь у проекті Оцінки ЕМД. Нижче подаємо їхні суб’єктивні враження, що залишилися поза формулярами дослідження, а також правду про систему екстреної медичної допомоги, яку бояться озвучувати  її працівники.

Усі локації та дійові особи деперсоніфіковані з метою збереження персональних даних та конфіденційності.

Павло Івко, 31 рік

художник-монументаліст, інструктор Patriot Defence, координатор курсу Ukrainian Trauma Life Support (UTLS)
 

От є Україна, є лінія кордону, від лінії до лінії є купа гімна за 27 років, аж до неба. Величезна кількість людей в абсолютно різних сферах із 2014-го року почали цю купу перекидати. Узяли лопати, закатали рукави, щоби вдома був лад. За оцей час кидання я бачив, як ламалися лопати, як люди потопали в тому лайні. Більшість просто вдавала, що вони кидають разом з усіма. Хтось, замість того, щоби це гімно утилізувати, почав кидатися ним один одному в обличчя, з’ясовувати, хто «волонтерніший волонтер», хто «депутатніший депутат». Але робота йде, а під м’якими верхніми шарами давніше спресоване в таку скалу, що просто дайте кайло. От на цій межі, де починаються кам’яні залежні, знаходиться якраз екстрена медична допомога. Для нас це великий сектор роботи, але глобально ми цей шмат просто гладили голими ручками. Намагалися зрозуміти де він, з якого боку до нього підійти, де його найкраще почати довбати.

Екстренки в Україні фізично немає, вона зараз функціонує переважно як невідкладна допомога для прошарку суспільства, який живе поза межею бідності.

Суспільство, лікарі в приймальних відділеннях, лікарі і фельдшери на швидких — у тому, що зараз відбувається, рівнозначно винні всі. 100 % того, у що перетворилася ЕМД, ділиш на три частини, навіть не варто розбиратися конкретно хто в чому винний. Неправильне розуміння, сприйняття, що всі тобі «обязани» — це пострадянська двіжуха. Мені винні освіту, мені винні житло, мені винні їжу, тепло, чистоту у дворі. «Ты же врач, ты обязан, ты клятву Гиппократа давал?!» Суть у тому, що клятву Гіппократа ніхто не складає, її мало хто читав взагалі. З 1992 року всі випускники вищих навчальних медичних закладів складають клятву лікаря України.

Чим «глибший» район, тим менше у фельдшера бажання й шансів розвиватися. Інколи, через те, що не вистачає знань, не вистачає вмінь, він переживає, що зараз натупить і везе пацієнта якомога швидше в лікарню. Це не найкращий варіант, але краще, ніж радянське поняття «нєтранспартабєльний пациєнт».

Жінка впала з велосипеда, бо не змогла нормально загальмувати на повороті, її викинуло з дороги. Бригаді швидкої треба пройти метрів триста різким схилом до цієї сильно травмованої пані. Вони беруть із собою м’які ноші й коробку з ампулками, де є «антішоковиє прєпарати». Знеболююче для того, щоби транспортувати до машини. Для цивілізованого суспільства знеболювання — це нормально, щоби пацієнту було комфортно. От тільки вводять вони це знеболююче внутрішньом’язово, а діяти воно почне через 25–30 хв. Пацієнтку взяли за руки, за ноги, поклали на м’які ноші, вона в цих ношах стогне, зойкує, видно, що їй боляче поки її перекладають, боляче поки її несуть. Водночас у машині залишилася спінальна дошка, шийний комір, блоки для голови, паски для фіксації, шини для зламаних кінцівок. Це все є, але воно не застосовується. На жаль.

Непрофільні виклики — це не завжди неправильно. Є прошарок населення, який немає інших варіантів, бо це дуже бідні люди, чи алкоголіки-наркомани, чи пенсіонери, у яких немає дітей і якими ніхто не цікавиться. Вони йдуть до лікарні в тому одязі, який у них є, з клітчатою сумкою чи з пакетиком для карток медичних, їх сприймають як бомжів, у яких немає грошей, вони не зможуть купити собі тих препаратів, які буде сказано. З ними ніхто не хоче працювати, вони на ігнорі в лікарні… У якийсь момент вони недообстежені та недоліковані просто перестають туди ходити, перетворюються в хроніків, їм потрібна допомога, а їхня єдина опція — швидка.

Усі, хто старше 50-ти, — у них у всіх пострадянське его. «Наше образование лучшее в Европе, все наши специалисты едут за границу, их там гребут с руками». Вони відмовляються розуміти, що їхня освіта — це дно, навіть якщо випробувати їхню роботу в умовах адекватної української клініки. Ніхто з них не скаже, що коли ти приїжджаєш з українським дипломом лікаря за кордон, то на цей диплом, звісно, дивляться, але ніхто на нього не зважає й до роботи тебе ніхто не допустить поки ти не провчишся там рік, здаси екзамени за їхніми нормами, потім тебе приставлять до лікаря й ти ще рік ходиш за ним, поки тобі кинуть кісточку «можеш зробити це сам».

Я отримав диплом художника, поклав його на шафу й це було востаннє, коли я його бачив. Якщо ти робиш роботу за фахом, ти постійно в розвитку. У фельдшерів навпаки: вони вчать занадто багато, навіть непотрібного, а тоді їм доводиться працювати з 1/10 вивченого, і не так, як у книжках було написано, а так, як обставини диктують. У них необмежений простір для розвитку й хорошої роботи, а вони вимушені зациклюватися.

Досі не можу повірити, що це не кимось куплена ситуація, коли здорова головою людина, яка спромоглась отримати освіту, з досконалим знанням анатомії/фізіології/фармакології, одночасно залишається тою, хто не напружується загуглити які медичні маніпуляції дозволені парамедику, і хто каже: «Не називайте мене парамедиком, бо є фельдшер і це «наше» слово». Це в них певний прошарок суспільства, власна школа, оригінальний, «нє імеющій аналогов [як кажуть у Росії завжди] стіль і манєра медіцини». Це принизливо, і це той самий сепаратизм, тільки медичний.

Усі бояться юридичної відповідальності, а відповідальність за якість роботи не відчуває ніхто.

У малюнку є таке правило: скільки разів ти будеш починати малюнок, стільки разів ти будеш робити одну й ту ж помилку. Класний викладач із малюнку чи живопису ніколи не дозволяє викинути зіпсований малюнок, поки не виправиш. Бо коли ти викинув, помилки не бачиш, починаєш заново, доходиш до того ж місця і знову робиш те ж саме. У цьому полягає процес навчання — у визнанні помилок. Ти робиш помилку, ти її виправляєш, наступного разу не повторюєш. Не важливо, чого ти вчишся — малювати, стріляти чи користуватися спінальною дошкою.

«Що може парамедик знати про українську медицину?!». Можна брати різні моделі: американську, британську, шведську. Воно все працюватиме ідеально. Фізіологія українців така сама, ми так само дихаємо, та сама перистальтика відбувається що й у всіх інших людей у світі.

Після Майдану я почав шукати варіанти, як можна бути більш корисним в екстрених ситуаціях. Може це дуже банально, але так є. Продовжуючи всіма роками війни, дуже багато мені знайомих однодумців є, було… занадто багато їх загинуло. Допоки я живий, поки в мене є сили, енергія — буду х*ячити далі, щоби ставалися зміни. Вкласти стільки сил, життів і крові на Майдані, але залишити все, як було, — не варіант. От звідси й мотивація. Мені совість не дозволяє зупинятись.

Оцінка ЕМД була проведена МОЗ України за технічної допомоги від ВООЗ за підтримки уряду Японії з метою сприяння загального охоплення охороною здоров'я та проекту Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва "Політичний діалог для кращого управління в сфері охорони здоров'я".

«Non nobis solum

nati sumus»

політика конфіденційності

Читай далі