Моє покликання - медицина | Захист Патріотів

Designed by macrovector / Freepik

Моє покликання — медицина

Медичні працівники — це люди, з якими протягом життя доводиться зустрітися кожному. Для когось вони стають наставниками, для когось — порадниками та рятівниками. Та, найголовніше, — медики дають нам відчуття безпеки та віру в завтрашній день.

Ми поспілкувалися з медсестрою, фельдшером, сімейною лікаркою та ортопедом-травматологом, щоб зрозуміти, чому медики стають медиками і що мотивує їх щодня прокидатися та рятувати життя.

 

Катерина Мельник, 23 роки

Місце роботи: Клінічна лікарня № 15, м. Київ

Посада: палатна медсестра відділення реанімації та інтенсивної терапії

Досвід роботи: 1,5 роки.

Моє покликання — медицина

Фото: Катерина Мельник

Я зрозуміла, що моє майбутнє — це медицина, на другому-третьому курсі коледжу. Я розуміла, що хочу допомагати людям, а таким чином — найприємніше і найцікавіше. Тіло людини безмежне і його можна довго вивчати. Я вирішила не закінчувати свою кар’єру на медсестринстві і зараз навчаюся в медичному університеті. Робота медсестрою дає великий практичний навик як в плані техніки, так і в плані спілкування з пацієнтами.

Найбільше подобається та надихає в роботі результат та віддача людей: коли ти віддаєш людям турботу, захист і бачиш, що вони збадьорюються і самі включаються в процес лікування. Я медсестра і лікувати пацієнтів не можу — виконую лише призначення лікаря. Я можу їм допомогти поки лише морально, а це вже 40 % лікування. Це заряджає, надихає і згодом, коли пацієнти приходять, щоб сказати «дякую», бо ти їх підтримав або побув поруч і сказав, що це не страшно, — це надихає найбільше.

Найбільше досягнення в роботі — вміння знайти підхід до людей. Вони різні: в кожного свій настрій, і тобі треба вміти з ними спілкуватися, щоб людина тобі довірилася, відчувала себе в місці, де їй допоможуть, а не здеруть гроші і зроблять ще гірше.

Для мене найважче, коли людина помирає сама, а біля її ліжка немає рідних. Можуть бути дві людини похилого віку з летальним кінцем. Але біля ліжка першого пацієнта стоятиме родина, триматиме за руку, а біля іншого — нікого. Ці люди лікуються мінімальними препаратами з наших запасів, поруч з ними нікого немає. Вони просто йдуть. На це дуже важко дивитися.

Медичний працівник — це надія. Всі звертаються до медичних працівників з надією, що їм допоможуть. В нас так склалося, що до медичних закладів звертаються тоді, коли потрібна допомога, а не профілактика захворювань. Найбільш відсоток — це критичні стадії, коли запобігти хворобі чи вилікувати її дуже важко.

 

Денис Слюсарчук, 24 роки

Місце роботи: 15 підстанція Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва

Посада: фельдшер

Досвід роботи: 5,5 років

Моє покликання — медицина

Фото: Денис Слюсарчук

Одночасно із закінченням коледжу я вступив в медичний університет, наразі паралельно навчаюсь і працюю. Я вважаю професію фельдшера соціально важливою, і щоб там не казали про низькі зарплати, завжди можна знайти своє місце. Я себе не уявляю офісним працівником, продавцем тощо. Я став на рейки, з яких не зможу перейти в іншу професію.

Мотивують працювати виклики, на яких я дійсно потрібен. Якщо це такий виклик, то я відчуваю свою важливість. Мотивує, коли бачиш результат роботи, коли людину щось турбувало і був дійсно важкий стан, ти зробив все для того, щоб він покращився. Важливими є результати не на папері чи комп’ютері, а перед тобою.

Нещодавно читав статтю про вигорання лікарів на сайті Medscape. Там розписані всі причини, які можуть демотивувати медиків. Найбільше демотивує низька заробітна плата. Друге — це відсутність поваги населення до професії. Люди до кінця не усвідомлюють кількість закладених знань, недоспаних ночей, потрачених років. Ми часто працюємо на ентузіазмі, без цього ніяк.

Третє — бюрократія та значний масив статистики, який має обробляти будь-який медичний працівник. Після паперової роботи в тебе не залишається часу на роботу з пацієнтом, оцінку стану. І коли потрібно приймати швидкі рішення, бюрократія їх часто сповільнює. Також в нас багато людей, які вважають, що лікуватися модно. Але коли в них немає захворювань, ні в лікаря, ні в фельдшера немає бажання витрачати на них час, бо є люди, які справді потребують допомоги.

Найбільшим досягненням в роботі для мене є успішна реанімація, якою я керував. Була молода жінка з типовими ознаками зупинки кровообігу. В складі фельдшерської бригади ми провели протокольну реанімацію, на момент приїзду лікарської бригади пацієнт був з ознакою відновлення кровообігу. Наскільки я знаю, в лікарні пацієнтка не померла. Це максимальна успішність, яку можна очікувати на швидкій.

Я б хотів, щоб будь-який спеціаліст в медицині та в сфері ІТ були рівними в своїх матеріальних можливостях, могли себе однаково реалізувати в Україні: мали б однакову кількість робочих годин, які однаково оплачуються, і однаковий час на відпочинок та саморозвиток.

Люди забувають, що їхнє здоров’я — це їхня власна відповідальність, і крім них самих ніхто про них піклуватися не буде. Вони не займаються профілактикою та вчасно не звертаються по допомогу, а це все основа, без якої неможливе успішне надання екстреної медичної допомоги.

 

Анастасія Ходан, 25 років

Місце роботи: Амбулаторія сімейної медицини, с. Прилбичі Яворівського району Львівської області

Посада: сімейна лікарка

Досвід роботи: 4 місяці

Моє покликання — медицина

Фото: Анастасія Ходан

В мене вся родина — медики, інших думок щодо професії в  мене не було. Ще з дитинства я розбиралася в різних медичних процедурах: пам’ятаю, в 4 роки в мене було завдання — міряти тиск дідусю. Сімейна медицина мені ніколи не подобалася. На неї мене наштовхнув мій чоловік, який став сімейним лікарем і показав, що це — дуже цікаво. Це та галузь, в якій є куди розвиватися.

Мені дуже подобається спілкуватися з людьми. Я бачу всю родину від початку захворювання і до одужання. Це дуже філософська спеціальність, бо ти ведеш пацієнтів від народження до смерті. Часто я чую «ти ж така молоденька», або «де лікар». Все змінюється тоді, коли я починаю розмовляти з пацієнтами та лікувати їх. Вони бачать, що я розмовляю з ними з великою повагою і не просто лікую, а вникаю в їхню проблему.

Коли я вийшла на роботу, на наступний день все село та сусідні села знали, що прийшов лікар. Всі прийшли підписувати декларації. За два місяці я підписала 400 декларацій. Ми рухаємося так швидко, як нам дозволяють технічні можливості. Зміни, що відбуваються в медицині, дуже великі. Зараз хочеться бути таким сімейним лікарем, який робить все. Я знаю, що від якості моєї роботи залежить моя заробітна плата. Якщо я багато навчаюся, гарно ставлюся до пацієнтів та намагаюся їм допомогти, зі мною підпишуть більше декларацій. Тепер все залежить тільки від мене.

Найбільший виклик для мене — завоювати довіру пацієнта. Якщо немає довіри, пацієнт не виконуватиме твоїх вказівок щодо лікування і це влине на результат одужання. Ми маємо обмеждені діагностичні можливості. Не всі мають можливість їхати до районного центру, тому ми намагаємося впоратися на місці, а це іноді важко.

Наша амбулаторія досить стара. Вона б уже давно розвалилася, якби не медсестри, які тут працюють. Були часи, коли на ремонт не виділялося коштів, вони кликали своїх чоловіків і своїми силами робили ремонт. Завдяки ним амбулаторія стала такою, яка зараз є. Ми колегою-педіатром працюємо над тим, щоб було нове обладняння: пишемо гранти, розмовляємо з районною радою, щоб нам виділили кошти.

Лікар сам формує свою практику. Я навчаю пацієнтів, як їм ставитися до свого здоров’я, займатися профілактикою. Також я організовую своє робоче місце. Якщо воно не підходить моїм вимогам чи потребам моїх пацієнтів, я маю зробити так, щоб в нас в амбулаторії було все. Але все ж, люди йдуть не в стіни, а до лікаря.

Героєм є кожен, хто виконує свою роботу добре. Якщо медицина — твоє покликання, то свою роботу ти робиш, як і будь-яку іншу. Під час навчання не відчувалося, що медицина - моє покликання. Я зрозуміла це, коли почала працювати. І це нормально, коли лікар після роботи йде з професії — треба займатися тим, що тобі підходить. Лікарі — також люди.



Роман Горобець, 38 років

Місце роботи: медичний центр «Омега-Київ». Медичний центр «Здравиця», медичний центр «Клініка Мануфактура» — за сумісництвом

Посада: ортопед-травматолог

Досвід роботи: 15 років

Моє покликання — медицина

Фото: Роман Горобець

В школі мені дуже подобалася фізика і біологія. Фізика — це основна наука, яку має знати лікар. Звісно, ми ще трошки хіміки, біологи і психологи. Але насамперед, лікар — це фізик. Вже на 4 курсі я почав ходити у відділення хірургії: чергував, асистував. Я зрозумів, що хочу обрати хірургічну спеціальність, найбільше сподобалася ортопедія, бо тут є елементи фізики та геометрії.

Найбільше надихає в роботі результат діяльності. Коли пацієнти задоволенні результатом — це найбільша винагорода для лікаря. Коли ви зустрічаєте пацієнта або він приводить когось зі своїх родичів на прийом і каже, що в нього все в нормі — це найвище задоволення.

Я один з наймолодших ендопротезистів, з тих, хто ставить штучні суглоби. Мій здобуток — це не лише моя оцінка, але й моїх колег, які визнали, що нашою спеціальністю в приватній клініці займатися важко. В клініці, де я зараз працюю, я почав цей напрям першим.

Найважче було, коли працював в державній лікарні, і надходили малозабезпечені пацієнти, які потребували високотехнологічних засобів лікування. Лікар не може все всім купити, а лікарня також не надає все необхідне. Іноді доводилось викручуватися і змінювати метод лікування, бо в пацієнта не було грошей.

Читай далі