Коктейлі Молотова під час сесії. Студентська Сотня | Захист патріотів

Фото: ТСН

Коктейлі Молотова під час сесії. Студентська Сотня

Валерія Діденко

Автор:

Валерія Діденко

Журналіст

ГО «Захист Патріотів» у співпраці з Могилянською школою журналістики та ГО Вавилон’13, підготували проект «Сотні». Розпочинаючи з 21 листопада і аж до 22 лютого — дня відставки Януковича — ми розповідатимемо історії з Майдану. Ще теплі, ще з запахом диму.

 

Колона

21 листопада 2013 року Кабінет Міністрів України призупинив процес євроінтеграції. Того ж вечора журналіст Мустафа Найєм закликав на Майдан тих, хто готовий заявити про свою незгоду із рішенням уряду. Опівночі на Майдані стояло вже майже 2 тисячі людей.

Студентська сотня
Скріншот зі сторінки Мустафи Найєма у Facebook

Люба Галан ― студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія». Для неї не було нічого дивного у тому, щоб вийти у той вечір на головну площу країни. Акція «Вставай, Україно!», Врадіївська хода проти міліцейського свавілля та справа Павліченків передували Євромайдану й добряче розігріли народ.

Студентська сотня
Люба Галан, фото зі сторінки Люби у  Facebook

«Посвята для першокурсників була пов’язана з темою євроінтеграції України. (…) І тоді вперше студентам навіть стали роздавати стрічечки з українським прапором та прапором ЄС, вони так разом були поєднані. І в принципі багато людей очікувало, що політика Януковича може змінитися, і ці євроінтеграційні процеси щось Україні дадуть. Ну, принаймні на контрасті з тим, що ми спостерігали паралельно зі спробами Росії затягнути Україну в «Таможенний союз», Митний союз. Цей ризик був дуже великий, і ми дуже про це хвилювалися».

З Майдану Люба поїхала в гуртожитки збирати однодумців. Опівночі після закриття гуртожитку студенти зібралися на першому поверсі: їм довелося переконувати вахтерку, що це все безпечно і вона може їх випустити під власну відповідальність. Перші групи студентів, закутані в українські прапори, виїхали з Троєщини, де розташовуються гуртожитки НаУКМА, ― на Майдан на таксі. Усю дорогу лунала «Ой у лузі червона калина».

Люба згадує, що на перших лекціях з Болонського процесу один із викладачів сказав, що Могилянка ― це такий університет, куди можна прийти, відкрити ногою двері до кабінету президента (посада ректора університету ― ред.) і сказати все, що ви думаєте з будь-якого приводу. За два місяці вона зрозуміла про що йшлося.

Ректором Києво-Могилянської академії у той час був Сергій Квіт. Він переконаний, що в університеті ніколи не було одного безумовного лідера, який веде за собою. Студенти є достатньо свідомими, аби приймати рішення та висловлювати незгоду.

До того ж, Революція Гідності ― мережева революція. Вона не знає лідера, не має жодного плану дій для груп людей. Кожен приймає рішення сам та діє відповідно до власних переконань. Кожен знає, що робити.

Тому, коли Сергій Квіт побачив, що могилянці уже залучені у Євромайдан, він зібрав загальноуніверситетські збори. Це відбулося 26 листопада. Спілкуватися зі студентами пан Сергій вирішив через вікно другого поверху: про це пізніше згадуватимуть з усмішкою. Рішення про так званий попереджувальний страйк приймали шляхом голосування. Ті, хто не хотіли приєднатися до протесту, могли залишатися на парах. Університет продовжував функціонувати.

Київський політехнічний інститут наступного дня після побиття студентів на Майдані закликав студентів та викладачів на Площу знань. Все, що починається із Площі знань, на думку голови профкому студентів Андрія Гаврушкевича, завершується успішно. Разом із ректором Михайлом Згуровським та викладачами університету, вони провели аналогічне голосування серед студентів на тему чи бажають вони долучитися до Євромайдану.

Студентська сотня
Андрій Гаврушкевич, фото автора

«Ми йдемо по холоду і на ходу, попереду йдучи, вигадуємо кричалки. Пам’ятаю одну: «КПІ вставай ― шкарпетки одягай». І коли всі підхоплюють, то приємно, коли вікна відкриваються. Поки ми по студмістечку походили — зробили два кола, і вже на Площу знань вийшли колоною».

Сергій Квіт вимагав, щоб Києво-Могилянська академія продовжувала працювати, адже рішення вийти на Майдан не є бюрократичним ― то персональний вибір кожного. Такої ж позиції дотримувався і Київський політехнічний інститут.

Коли останній прийшов на Майдан колоною, хтось запитав у ректора що ж буде далі. Михайло Згуровський відповів: «Неважливо що буде далі. Головне, чи будемо ми разом, чи не будемо. Якщо так, то все буде добре».

 

Присутність

Інституційно на Майдані були присутні чотири університети: Національний університет «Києво-Могилянська академія», Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського», Київський університет ім. Б. Грінченка та Український католицький університет. Це означає, що разом зі студентами до революції долучилась адміністрація закладу, і університет міг офіційно заявити «Могилянка йде на Майдан!», «УКУ та КПІ на Майдані!», «Університет Грінченка з вами!».

Відповідно до закону України, у навчальних закладах заборонена політична діяльність. Проте долучення до Революції ― не політика.

Наприклад, Київський політехнічний інститут офіційно засудив дії влади, а саме: побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада.

Студентська сотня
Андрій Гаврушкевич, фото автора 

«Тоді адміністрація вже після ректора виступила з такою заявою: що б не сталося в країні, але це питання гідності нашого університету ― висловити нашу позицію щодо дій уряду і влади. Я вам скажу, що після того ректор теж виступив і сказав: «Якщо ми не приймемо рішення, ми фактично відсторонимося від наших же дітей».

Після цієї заяви на ім’я ректора почали надходити офіційні листи з попередженнями. Якщо на Майдані виявлять студентів Київського політехнічного університету, будуть відкриті кримінальні провадження щодо адміністрації. Мовляв, університет несе відповідальність за студента під час навчального процесу. Андрій Гаврушкевич каже, що ректорів запрошували «у певні кабінети» Служби безпеки України або Генеральної прокуратури та намагалися пояснити, чому бути в опозиції до влади ― кепсько. 

Уряд вираховував лідерів руху та починав на них тиснути: це стосувалося і адміністрації, і активістів. Коли при владі була Партія Регіонів, розмови були короткими. І справді, речення «Думай про себе, про своє здоров’я, про життя і здоров’я твоєї сім’ї» не займе багато часу.

Києво-Могилянська академія з Сергієм Квітом на чолі протягом Революції тримала руку на пульсі подій та реагувала на зміни ситуації на Майдані. Ректор переконаний, що залучення академії до Революції додавала киянам наснаги та віри в себе.

«Ми давали оцінки, були публічні заяви від нас, і вони були дуже важливі тому, що ми оцінювали події. Було кілька важливих публічних заяв, коли було вночі побиття студентів, коли почалися перші жертви. Ці заяви тоді від Києво-Могилянської академії відігравали якусь роль, тобто наша позиція відчувалася».

Студентська сотня
Сергій Квіт на Майдані 6 грудня 2013 року, фото mykma.org

Реакцією влади на таку усвідомлено негативно налаштовану до неї позицію були перевірки. Пан Сергій розповідає, що на університет ніколи за весь час її існування не здійснювали прямий тиск, не пропонували корупційні схеми ― цього не наважувалися робити, бо захист академії полягав у її публічності. Вона завжди висвітлювала усі позаштатні ситуації та чекала на підтримку громадськості.

«У нас постійно були перевірки ― кожного року. Всілякі перевірки поза всякими чергами. Ми постійно жили в умовах якихось чергових перевірок, які ні до чого не приводили, тому що в нас немає ніякої тіньової економіки, тому ми не боялися жодних перевірок».

Акція-реакція. До побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада в кабінет ректора увірвалися чоловік десять на чолі із представником військового вишу. Вони хотіли перевірити, чи не проживають в академії студенти Українського католицького університету. Мовляв, це незаконно. Студенти зі Львова і справді жили в спортивній залі.

Проте Сергій Квіт переконаний: такі перевірки ― це радше поодинокі випадки. Прямого тиску з боку міністерства не було ― бо не наважувалися.

«Разом з тим, я вважаю, що вони дещо нас переоцінювали. Ця система нас переоцінювала, тому що потім мені розповідали мої знайомі з СБУ, що вони нібито цілком серйозно розглядали, що від Києво-Могилянської академії залежить Майдан. Тобто якщо ми туди не будемо ходити, нас там не буде ― тоді Майдану не буде. І це дуже цікаво мені. І це реально переоцінювали, тому що якби навіть нас не було на Майдані, все одно би це була народна революція».

Люба Галан пригадує, як у 9-ий корпус вранці приїхала міліція і просто спостерігала за студентами, як до Староакадемічного корпусу привезли тітушок, які просто гаяли час під стінами університету. Психологічний тиск здійснювався за рахунок того, що ні міліція, ні тітушки нічого не робили. Вони просто були присутні.

Такі університети ходили по лезу ножа, даючи можливість студентам вільно висловлювати свою громадянську та політичну позицію. Хтозна, чим би завершилася Революція, а вищі навчальні заклади мусять функціонувати надалі.

 

Побут

І в Київському політехнічному університеті, і в Києво-Могилянській академії навчання тривало протягом усього Євромайдану. Сергій Квіт наполягав на тому, аби у студентів, що беруть участь в Революції була можливість продовжувати навчання: викладачі мусили бути на робочому місці. У студентів Могилянки була можливість контактувати із викладачами та відпрацьовувати пропущені пари. Київський політехнічний університет переніс зимову сесію із грудня на січень, аби студенти мали змогу підготуватися до іспитів.

«Особливо коли викладачі кажуть: «Рєбята, а чому ви сидите на парах? Чого ви тут, коли ваші друзі, ваші колеги там? Тут же питання, що вам тут (в цій країні ― прим. ред) жити».

Студентська сотня
Фото: Deutsche Welle

Робочий день Люби та її друзів розпочинався з того, що вночі вони сиділи на барикадах. О 5 годині ранку, коли відчиняли метро, вони їхали до гуртожитків, знімали в коридорі куртку, яка пахла Майданом, спали кілька годин та виїжджали на навчання.

Університетом ширилося відчуття єдності: у коридорах можна було почути запах Майдану.

Звісно ж, кожен університет мав як прибічників, так і противників Революції Гідності. Проте особливу підтримку відчували студенти тоді, коли разом з ними на барикадах стояли їхні викладачі та професори університету. Люба навіть знайомилася з викладачами на Майдані, а не в стінах академії.

«Я пам’ятаю дуже добре, вже після розгону студентів, вже коли з’явилися барикади на Майдані і відбувалися силові протистояння між міліцією і протестувальниками. Це було 10-го числа. Наступного ранку у нас була пара у Леоніда Залізняка з археології, і ми прийшли на цю пару дуже втомлені, тому що всю ніч ми стояли тоді, коли була тиснява між беркутом і майданівцями, і наші професори всі там перебували, підтримували студентів… Знову ж таки, це була така повна участь і повне розуміння. Це дійсно, ти відчуваєш, що твоя сім’я тебе підтримує».

Для неї Київ за часів Революції розколовся на дві половини: своє і не своє. Києво-Могилянська академія та Майдан завжди були територією свого, бо вона відчувала себе частиною також залученого до Революції суспільства.

Університети перетворилися на бази, фортеці та форпости. Сергій Квіт розпорядився закупити додаткові ліки «про всяк випадок». Було розпорядження впускати на територію академії майданівців, якщо раптом буде розгон і їм потрібен буде прихисток: нагодувати, надати першу медичну допомогу, дати поспати.

Кілька разів протягом Революції адміністрація видавала студентам пам’ятки: як поводитися та що робити на Майдані у разі небезпеки. Наприклад, якщо ви прийшли групою і хтось із вас кудись подівся, кидайте все і йдіть шукати цю людину. Один із прикладів таких пам’яток тут

Коли на студентів почали нападати біля гуртожитків з початком напливу тітушок у Київ, вони самоорганізувалися та склали план чергувань. Хтось мав зустрічати тих студентів, хто приїздить додому та проводжати до гуртожитків. Тому на Майдан студенти їхали разом, і додому поверталися так само. В цілях безпеки.

Не було відчуття окремішності і в Київському політехнічному інституті. У Профкомі у великій залі засідань студенти організували збір одягу, їжі та медикаментів. У санаторіях університету ночували студенти Львівського національного університету ім. І. Франка та Національного університету «Львівська політехніка», що було так само нелегально на думку влади, як і ночівля студентів Українського католицького університету в стінах Києво-Могилянської академії.

Студенти організували патрулювання гуртожитками та студмістечком загалом після того, як в парку КПІ почали збиратися тітушки та інші більш навчені «люди спортивної зовнішності». Вони ловили по закутках студентів та нападали на них. Одного разу з метро вийшло дві сотні чоловік. Завдяки оперативності підтягнулось багато студентів і все обійшлося.

На тлі цих подій Сергій Квіт зібрав збори в академії. Він запитав у студентів та викладачів чи знають вони, чим відрізняється авторитаризм від тоталітаризму. Мова йшла про книгу «Чотири теорії преси», 1956 року, де розглядається вплив ідеології на медіа. Відповідь: нічим не відрізняється.

Студентська сотня
Сергій Квіт на Майдані 11 грудня 2013 року, фото mykma.org

На Майдан Могилянка припинила ходити колонами після першої пролитої крові. Студенти та викладачі не є солдатами.

 

Ідеологія

Університети підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Проте саме міністерство та його функціонування напряму залежить від інших: від Міністерства фінансів України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Утиски Києво-Могилянської академії нагадували гібридну війну. Єдине що, у той час цей термін ще не був у вжитку. Наприклад, Міністерство забрало у академії держзамовлення, яке вдалося повернути через суд. Леонід Черновецький, колишній київський міський голова, планував відкрити в братських келіях та будинку настоятеля нічний клуб і казино. Як каже Сергій Квіт, «на нас як сядеш, так і злізеш».

Під час Революції Гідності Міністерство освіти і науки України очолював Дмитро Табачник, член Партії Регіонів. Сергій Квіт вважає, що Табачник реалізовував безпосередньо російську політику та був більш підвладний їй, аніж Партії Регіонів. Він мав більші повноваження та часто навіть створював своїй партії проблеми.

«Але його пряма шкода ― це ідеологічна. Тобто він казав, що не існує українського народу, немає української історії, немає української мови. І те, що він це повторював ― це була його реальна функція. Тому що, з іншого боку, він намагався дружити з ректорами, там щось він загравав з ними. Але його місія була ідеологічна, антиукраїнська, і це такий, я би сказав, це якийсь расизм навіть такий був».

У Міністерстві охорони здоров’я України напередодні Революції у 2013 році проросійська міністерка Раїса Богатирьова ініціювала проект, відповідно до якого в медичній освіті відбуватиметься імітація російської системи. Тобто, планували створити такі медичні спеціальності, які існують лише в Російській Федерації. Наприклад, «Рентгеноендоваскулярна діагностика та лікування».

У листопаді 2010 року Міністерство освіти і науки України запропонувало до розгляду проект, ініційований Табачником. Сергій Квіт називає цей проект «Russian style of government», оскільки то було пряме копіювання російської управлінської системи зі строгою владною вертикаллю: президент, міністр та ректор вищого навчального закладу. Відсутність автономії університетів, відсутність можливості дискусії з владою.

«Нам треба було спочатку зупинити цей тиск, який ішов від влади, від Партії регіонів. Тобто вони намагалися нас наблизити до Росії різними шляхами. Спочатку це треба було зупинити, а потім вже переходити в контрнаступ».

Таким чином вимальовується тенденція копіювання російської системи на інституційному рівні. Якщо Україну готували до передачі під мужнє російське крило, то Майдан вдало це зупинив.

 

Висновок

Студенти захопили Міністерство освіти і науки України 21 лютого 2014 року. Утиски з боку адміністрацій університетів як спроби завадити участі в Революції не виявилися успішними. На зміну Табачнику прийшов Сергій Квіт. Владу отримали ті, хто за неї боровся.

Студенти були молодим обличчям Майдану. У першу чергу вони виходили за євроінтеграцію, вони боролися за країну, у якій їм ще жити. Вони відіграли важливу роль у становленні Майдану та перемозі Революції.

Андрій Гаврушкевич каже, що студентів в Київському політехнічному університеті сприймали як власних дітей. «Це і наші діти. Неважливо де чия дитина». За таким самим принципом діяв Майдан. Кожен наступний виходив помститися за попереднього, допомогти йому та підтримати.

Сила нашого суспільства у тому, що люди не мовчать, а намагаються щось змінити. Сергій Квіт порівнює Україну з Росією або Білоруссю:

«У них є така ідея, що президенти погані, керівники погані, а людям треба між собою спілкуватися, і що людям немає що ділити. І тобто наші люди, українці, завжди заперечували цю тезу, тому що: «Ні, від нас все залежить, ми не будемо мовчати і не будемо терпіти. Якщо нам щось не подобається, ми будемо впливати на ситуацію і змінювати її».

Революція Гідності для багатьох майданівців стала способом життя. Неможливо вирішити проблеми за один раз. Це тривалий процес, який вимагає сил та енергії. А якщо говорити про студентів, то підтримка адміністрації спрощує їхню боротьбу.

«Я пам’ятаю, що десь 8 грудня у себе на стіні в гуртожитку я олівчиком написала про те, що коли закінчиться революція, то я висплюся, вип’ю доброї кави і нарешті почну нормально снідати. І це ілюструє все, тобто це суцільні три місяці стресу, наднормальної роботи, постійної участі, навчального процесу просто не в адекватних умовах. Не всі були на це готові, але без підтримки адміністрації університету, без підтримки викладачів це взагалі би було неможливо».

 

Післямова

У ніч на 10 грудня, коли була перша спроба розгону Майдану, Сергій Квіт разом із іншими майданівцями до ранку, як він каже, «штовхався» з Беркутом.

«Я був в колготках теплих моєї дружини, які надів під джинси. Я тоді дуже дивно вдягнений (був) взагалі і неголений, у мене були дуже брудні черевики, бо були віддавлені ноги. Після цього, уявіть собі, я пішов на якесь засідання, було якесь засідання по тому, як має виглядати Поділ».

У колготках стало надто спекотно. Пан Сергій був надто голодний. Черевики були надто брудними. Проте його впевненість у тому, що Революція ― тривалий та затяжний процес, перебивалася впевненістю у тому, що все ж таки колись на Подолі має бути пішохідна зона.

Зробити маленький крок убік, відключитися, щоб перемогти та повернутися назад у стрій.

«Non nobis solum

nati sumus»

політика конфіденційності

Читай далі