Мурашник у центрі столиці. Волонтерська сотня | Захист Патріотів

Ілюстратор: Саша Годяєва

Мурашник у центрі столиці. Волонтерська сотня

ГО «Захист Патріотів» у співпраці з Могилянською школою журналістики та ГО Вавилон’13, підготували проект «Сотні». Розпочинаючи з 21 листопада й аж до 22 лютого — дня відставки Януковича — ми розповідатимемо історії з Майдану. Ще теплі, ще з запахом диму.

Революцію Гідності творили звичайні люди, вони працювали з дев’ятої до шостої в офісі, а ввечері — йшли на Майдан. Хтось кинув роботу, аби присвятити себе волонтерству. Хтось навпаки — знайшов себе в цій справі.

Анастасія Римар була на Майдані з першого дня. Вірніше, її Революція почалася після першої пролитої крові. Її не влаштовувало, що в країні, де вона живе та дотримується всіх законів, хтось може визначати її майбутнє замість неї. Несправедливість, що була на кожному кроці в повсякденному житті, у десятикратному розмірі вибухнула під стелою в ніч із 29 на 30 листопада.

Волонтерська сотня
Анастасія Римар, фото надане Анастасією

«Побили студентів, і це вже набуло зовсім іншого забарвлення. (…) Всі прокинулися з цими новинами просто в жаху, і було ясно, що щось буде. І 30го ми пішли на Михайлівську площу на мітинг. Ми приїхали й бачили вже зовсім інших людей. Це були не проєвропейські студенти, а дуже різні люди. Там ми вперше побачили шеренги хлопців у балаклавах».

Тим часом, на Майдані почали встановлювати намети та займати адміністративні будівлі. Поступово мітингувальники заповнювали поверхи КМДА та Будинку Профспілок. З’явилися написи «Кухня», «Медпункт», «Їдальня», «Склад», «Штаб» та багато інших. Майданівці облаштовували свій новий дім. 

Аня Андрашко тоді вчилася в Могилянці. Вона пригадує життя на Майдані та досі щиро дивується з його феномену.

Волонтерська сотня
Анна Андрашко, фото зі сторінки Анни в Facebook

«Взагалі цікавий був майданівський побут. Не пригадаю, яка це споруда, але там на першому поверсі щось готували, на другому — жили майданівці. Там я вперше побачила, як люди прямо в коридорах і кімнатах спали поряд із рюкзаками й речами. У них були медичні набори, маски, каски. Справжнє розташування герильї (партизанська війна — прим. ред.)».

Неможливо розповісти історію кожного майданівця — для цього довелося би витратити не один рік. Не вдасться переповісти кожну подію на Майдані й описати кожен процес. Це нагадує мурашник: величезна кількість ходів, постійна метушня та водночас організовані дії кожного.

Мурахи вирізняються працьовитістю, самопожертвою і вмінням працювати вдень і вночі на благо колонії. Вони здатні підіймати вантаж, що в 10 разів більший за їхню вагу. Така аналогія пасує до того, чим займалися волонтери: до Майдану вони й уявити не могли, що здатні на такі обсяги роботи.

А ще мурахи на ніч закривають зсередини всі ходи, аби зберегти тепло. Майданівці встановили барикади, аби зберегти свободу.

Бутерброд і чай

Перші бутерброди з чаєм майданівці скуштували під стелою в перший день Євромайдану. Найєм запрошував — Аня прийшла. 

«Воно (чай та бутерброди як явище — прим. ред.) було з першого дня й потім стало наростати. Для мене це також феноменальна річ, і я подібного після Майдану не бачила. Це теж стосується побуту — між людьми, які були на Майдані та бачилися вперше одразу виникало відчуття спільності і єдності. Усі один одного хотіли нагодувати. Пам’ятаю, як у ту першу ніч під стелою мені якийсь дядечко аж впарював ці бутерброди. Він ще хотів кількою їх посипати».

Щойно майданівці зайняли адміністративні будівлі, вони облаштували там кухню. Першовідкривачі звалювали продукти в порожні приміщення. Спершу ще не було продуктових складів, тому сортували та накопичували їжу на місці.

Пізніше один склад з’явився в Михайлівському Золотоверхому соборі. Продукти спільної кухні Майдану зберігалися там. Волонтери носили пакунки щоразу, коли на їхній локальній кухні закінчувалися запаси. А закінчувалися вони часто.

«В усіх громадських організацій, груп людей на Майдані, на Хрещатику були свої намети, будиночки. Зі складів вони забирали у свої розташування продукти. Я пам’ятаю, як ми прийшли забирати макарони, снікерси і тд. Це все приносили на місця й цим усім живилися. Чаю, кави було дуже багато. Тоді мені здавалося це нормальним, бо так тривало кілька місяців. Зараз розумію — ну як же це незвичайно і який це феномен довіри між людьми».

Аня розповідає, що на кулінарних чергуваннях у КМДА бутерброди робили в гардеробній. Одного разу вони приїхали туди опівночі, їх попросили зняти куртки, одягти фартушок, шапочки та зав’язати волосся — санітарні норми.

Бутерброди робили нон-стоп. Наготували повну тацю — віднесли майданівцям на вулицю або на інший поверх. Доба пролітала непомітно: ти постійно в русі та щось робиш. Навіть під час штурмів, коли жінок із кухні не пропускали на саму барикаду, вони знаходили шляхи передати туди їжу.

Волонтерська сотня
Фото Ольга Кулай

Анастасія стверджує, що взагалі не вміє готувати й завжди уникала цього. Проте, перша її допомога Майдану була саме на кухні.

«Я не їм м’яса, вегетеріанка я, а опинилась у м’ясному відділі. Я сортувала м’ясо й робила бутерброди з паштєтіком і колбаской. Так би мене в житті ніхто не змусив зробити подібне. А тут я навіть не думала про це все».

В Українському домі на нижньому поверсі був «ресторан». Так називали маленьку кав’ярню, у якій облаштували їдальню. Аня розповідає, що дуже красиво виглядали чоловіки в камуфляжі. Вони стояли за тими столиками та чемно їли бутерброди.

Ірина Скорбун та Любомир Покотило згадують свою участь у двох Майданах: «помаранчевому» та Революції Гідності. У них навіть є своєрідний символ обох Революцій — 20-тилітровий баняк, або ж каструля. Вони щодня варили борщ та каші для мітингувальників.

Волонтерська сотня
Фото Любомир Покотило

«Коли почалися масові протести, то багато людей приїхало до Києва. Ми вирішили, що нам треба організувати таку допомогу чи точку, де ми можемо їх підгодовувати чи давати погрітися. Наші колеги орендували квартиру недалеко від Бесарабки на декілька днів, потім — тижнів. Пізніше до нас приєдналися грошима інші люди, щоби її утримувати».

Ірина та Любомир ходили поміж наметів та запрошували приїжджих людей піти на квартиру заночувати. Будь-де-інде, не на Майдані, такі запросини видалися б дивними. Чергувало подружжя цілодобово: купували продукти, готували їсти, утримували квартиру в чистоті. Мітингувальникам, які приходили туди, було що поїсти, як помитися та де поспати. Спали хлопці позмінно «штабелями» на підлозі: інколи їх приходило до 15 осіб.

Приховати постійний потік людей було практично неможливо. Оренду квартири довелося припинити, коли почалися перші затримання активістів. Вирішили не наражати на небезпеку ні себе, ні мітингувальників, нігосподарів квартири. Натомість продовжували підтримувати штаб у КМДА. Любомир возив на Майдан дрова.

Волонтерська сотня
Фото Любомир Покотило

«Пригадую, як доставив на Майдан чергову машину дров. На виїзді помітив головного кухаря намету, який болісно скривився, тримаючись за опухлу щоку. З’ясувалося, що йому потрібно до стоматолога. Негайно поїхали до однієї з київських поліклінік. Хлопчина виявився зі Сумщини, а для відвідин лікаря потрібна була реєстрація. Активіст знемагав від болю, його одяг наскрізь пропах димом Майдану. А тоді вже почалися «полювання» на майданівців, у медичних закладах зокрема. Юнаком зацікавилася адміністрація, наполегливо вимагала даних, аби він потрапив до лікаря. Тоді хворому таємно допомогла стоматолог, яка підтримувала Революцію».

Кожен залучений до Революції знаходив спосіб допомогти. Майданівці розповідали про людей поважного віку, які приносили одяг або їжу, хоча самим ледве вистачало коштів на життя. Вони ж часто стояли й на барикадах: мовляв, час свавілля завершився.

Революційний простір обмежувався територіально — барикадами, поза ними тривала боротьба. А всередині була справжня січ, облаштована, безпечна та комфортна всередині. Захищена від нападів ззовні.

Медикаменти

Після нападів на активістів з’явилася потреба в ліках. Люди приносили ліки, бо знали, що є польовий госпіталь. А інші почали дуже швидко та сортувати їх. Це спрощувало роботу волонтерів. Спеціально встановили холодильні камери, адже більшість ліків потрібно зберігати в холоді.

Дуже потрібною для мітингувальників була термальна вода, якою промивали очі після сльозогінного газу. Ціна на пляшку коливалася від 100 до 500 гривень, та на Майдані завжди були великі запаси. Ірина стала свідком неприємної ситуації біля Михайлівського собору.

«Я пам’ятаю тоді підійшли двоє людей у камуфляжі й кажуть: “Нам от нада на барікаду”. Вони взяли кілька пляшок. Потім я вже зрозуміла, що вони до тих барикад не мають ніякого стосунку — у них був новий одяг, дуже чистий. Але в той момент була така атмосфера довіри: якщо й були якісь зловживання, думаю, вони були в набагато меншій кількості, ніж самовідданість і підтримка».

Під час штурмів та після них потреба в ліках зростала в рази. Бинтів, вати та перекису водню вистачало завжди. Але знеболювальних та інших спеціальних ліків — ні. Волонтери постійно моніторили аптеки та фармацевтичні склади в місті. Ті, котрі мали авто, їздили та шукали медикаменти зі списку «терміново». Інші ж можна було зібрати протягом кількох годин, кинувши клич у фейсбуці.

В аптеках складно було дістати ліки. Деякі аптекарі викликали міліцію, коли припускали, що люди купують медикаменти на Майдан. «Кодовими словами» для них були бинти та вата у великій кількості, знеболювальні та антибіотики.

Після завершення Революції ліків залишилося настільки багато, що волонтери вантажівками розвозили їх із території Майдану в державні лікарні, дитячі будинки та інші установи. Самі майданівці жартували, що асортимент ліків у них набагато ширший, ніж в аптеках, ще й безкоштовно. Шкода лише, що для цього був саме такий привід.

Волонтерська сотня
Фото volynnews.com

 

Люди зі штабу

Чи не із самого початку підрозділами типу кухні, медпункту та пунктів збору речей почали керувати конкретні майданівці. Анастасія обурена тим, що десь за тиждень почали приходити «люди зі штабу» та вимагали залишати кращу їжу для керівництва. У них на шиях висіли бейджі з написом «штаб», проте, хто ці люди, ніхто не міг пояснити.

Доходило до того, що великі коробки з їжею «люди зі штабу» забирали кудись в інше місце. Аргумент: «а чому це воно тут лежить»? Оперативність кухні залежала напряму від доступності до продуктів і кількості людей, що працюють. Коли продукти стали виносити в невідомому напрямку, люди почали залишати кухню.Зневажливе ставлення організаторів на місцях до мітингувальників проявлялося в багатьох сферах. Зокрема, якщо люди приносили продукти з категорії бюджетних, їм могли скривитися або кинути «що ви мені таке принесли?».

Анастасія пішла з кухні в Будинку Профспілок і кілька тижнів ходила на Майдан, щоби просто бути його частиною. Революція потребувала людей, а їхня присутність була і справді визначальною в багатьох подіях. Вона приєднувалася до різних ініціатив, допомагала в межах своїх можливостей. У КМДА вона також затрималася ненадовго: її обурювало ставлення до волонтерів.

«Є таке в українців типу “Добрий дєнь! Ви хочете допомагати? Я вам скажу, що треба робити. Чекайте”. Типу, я вже сюди прийшов, я тут був перший, тому почекайте, можливо, нам треба буде ваша допомога, а можливо — ні».

Мало кому ця ситуація подобалася, адже кожен витрачав власний час та сили й не був готовий підпорядковуватися іншому виключно через бейдж «штаб».

Якщо десь до них ставилися з неповагою, з цим не мирилися. Майданівський протест полягав не лише в боротьбі з владною системою, а й  у тому, аби здолати бар’єри між людьми. Майдан виховував людяність та навчав цінувати себе й поважати один одного.

Анастасія з мамою прийняли в себе вдома двох чоловіків із Майдану. Лиш підійшли й раптом запропонували за потреби ночувати у їхній квартирі.

«Вони ще перевдягалися по дорозі додому, щоби нас не наражати на небезпеку. Знімали свій камуфляж. Один мав татуювання на руках. Тому приходив у рукавичках, щоби його ніде не зафіксували».

Погорде ставлення до допомоги проявлялося подекуди навіть у тих чоловіків. Коли вони приходили прийняти душ та заночувати, то викидали одяг, пропахлий Майданом, зі словами «нам ще принесуть».

Але все це нівелювалося бажанням допомогти.

Посильна допомога

Майдан вистояв завдяки людям, що приносили якусь дрібничку. Хтось більше, хтось менше. Так, кожна принесена пачка чаю та печива, кожний кілограм ковбаси та кожна буханка хліба робили людей причетними до Революції.

«Якось я бачила таку картину: панянка в шубі й на підборах вийшла з машини. Ну боже, на підборах на Майдані я би взагалі впала й послизнулася б разів 300. Але вона приїхала й почала відвантажувати купу якоїсь класної їжі, може одяг».

Допомога Майдану була завжди, нехай і залежала від інтенсивності боїв. Під час штурмів зачиняли метро. Дістатися Майдану можна було пішки або на авто. Незважаючи на це, протягом години після початку штурму прибувала підмога. Тих, хто не мали власного автомобіля, підбирали водії, які самі поспішали на Майдан.

Мітингувальники та волонтери миттєво реагували на зміни ситуації на Майдані. Ірина розповідає про один із таких випадків.

«Це була та ніч, коли Михайлівський собор дзвонив у дзвони. Ми приїхали на Велику Житомирську, припаркували машину, дорогою забрали своїх друзів й далі добиралися пішки. Було дуже темно й холодно. На переході до вулиці Софіївської стояв якийсь чоловік — там уже були перекриті барикади — і роздавав усім хімічні грілки, які можна було покласти в чоботи, щоби не замерзнути. Усім це роздавав і готував людей до того, що треба довго стояти».

Саме з таких невеличких хімічних грілок і складалися великі масштаби Революції. Звісно, точкова допомога діставалася не всім, та поміч одному — поміч усьому Майдану.

«Мене дуже вразило, що в такій темряві й  у такому холоді… Така середньовічна картинка — дзвонять дзвони, люди невідомо звідки беруться. Чим ближче ми підходили до Майдану, тим більше людей уже починало бігти. Це нагадувало маленьке джерельце — вони стікаються і стікаються, потім виливаються на Майдан, і вже там — море людей».

Люди йшли на Майдан тому, що там — треба бути: допомагати на кухні, у медпункті, стояти на барикадах, передавати бруківку з рук у руки. Бути присутнім.

 

Анастасія брала участь у реєстрації мітингувальників у Всеукраїнську громадську організацію «Майдан». Протягом кількох тижнів записалося щонайменше 100 тисяч людей: вона пам’ятає номер реєстраційного квитка, що перевищував це число. Майданівці були налаштовані рішуче, та в цю громадську організацію йшли, аби позбавитися відчуття окремішності. Згуртованість людей та їхня присутність на Майдані — ось чому Революція перемогла.

Багатьом здавалося, що додому йти не можна. Щомиті все могло закінчитися. У когось навпаки було відчуття, що Революція буде затяжною: саме тому ставили намети, готувалися до тривалої оборони та накопичували на складах харчі на випадок оточення ворожими силами.

«І я пам’ятаю був такий хлопець. Він не спав із 30го числа (листопада — прим. ред.). Було дві доби як він взагалі не спав, і коли стояв — починав засинати. На місці. І йому всі казали: “Може, піди поспи?”. Він каже: “Ні-ні. Тут зараз може все закінчитися, а я щось пропущу”».

Хтось навпаки думав, якщо влада застосувала силовий сценарій уже за тиждень після початку мітингів, то дуже скоро перейде до більш активних дій.

Майдан — січ. Під час штурму всі були готові боронити свою свободу, у мирний час — відновлювалися, набиралися сил, планували майбутнє та згадували минуле. Загалом, жили.

Немов справжня фортеця, Майдан завжди в стані війни. Будь-яку паузу між штурмами майданівці використовували для того, аби підлікуватися та підготуватися до наступного бою. У козацьку добу жінки займалися реабілітацією воїнів та облаштовували побут. На Майдані ж такого розподілу не було. Цим займався кожен настільки, наскільки вистачало сил.

Та Революція, що вибухнула з мовчазної згоди кожного протестувальника, тривала не тиждень, як передбачали політичні експерти, не місяць, як думали самі майданівці в передноворічні дні. Революція тривала три повних місяці. І вони виявилися вдалими. Мети досягли — Януковича прогнали.

Простір Майдану, де водночас знаходилися сотні тисяч українців, дивним чином функціонував без перебоїв. Завдяки діяльності волонтерів органічно працювали кухні, медпункти, пункти збору одягу, реєстраційні центри, центри психологічної допомоги та багато інших точок.

Волонтери як явище — ознака зрілості суспільства. Кидати роботу, їхати з дому, брати в руки зброю або навпаки поратися по господарству, аби дати Майдану життя. Те, що українці розпочали Революцію та підтримували вогонь у багатті, свідчить про їхню готовність до змін.

Сотні тисяч українців, мільйони українців зробили свій внесок у Революцію. Кожен робив усе, що в його силах. Навіть якщо це було щось найменше — разом із краплями інших людей, це виливалося у величезне море: Революцію Гідності.

І вона перемогла саме завдяки кожному. 

Читай далі