На варті життя. Волонтерська сотня | Захист Патріотів

Фото: Reuters

На варті життя. Волонтерська сотня

Що ви відчуваєте, коли віддаєте частинку себе комусь іншому? Свій час, зусилля, усмішку, сльози, злість — те, що не можна купити.

Мить, коли людина, не замислюючись, віддає частинку себе — називається волонтерством. Революція Гідності пробудила в тисяч українців бажання ділитися: кожен небайдужий віддавав побратиму все, що мав і що міг віддати. Чашку чаю, останню їжу, жетон у метро, кімнату у власній домівці, теплий погляд, усмішку. У певний момент Революція почала вимагати більш рішучих дій, і майданівці не побоялися ризикнути власною безпекою.

 

Автомайдан

Побиття студентів пробудило українське суспільство та вивело на вулиці Києва сотні тисяч небайдужих. Саме 30 листопада 2013 року активісти створили ініціативу «Автомайдан». Майданівці на автомобілях проїхалися урядовим кварталом та висловили протест проти незаконного застосування сили. Одним з організаторів був Олексій Гриценко.

«Після побиття студентів відбулося засідання громадських активістів щодо того, що робити. Я запропонував організувати автомобільну акцію, оскільки мав досвід проведення таких. Ми почали обздвонювати друзів та написали, що ми збираємось біля пам’ятника засновникам міста Києва. Тоді зібралося більш ніж 300 машин. Ми поїхали до МВС і закидали їх яйцями».

Волонтерська сотня
Олексій Гриценко. Фото зі сторінки Олексія у Facebook

Автомайданівці привозили на Майдан харчі та ліки. Кілька машин патрулювали в’їзди до центральної частини міста та попереджали, коли наближалася небезпека. З початком протистоянь на Грушевського з’явилася потреба в шинах — вони добре горіли та утворювали димову завісу, яка візуально розмежовувала майданівців та силовиків.

«Ми поставили патрулі на всіх під’їздах до Майдану, щоби за кілька кілометрів бачити, що щось відбувається — переміщення техніки, беркуту чи ВВ-шників. Це давало змогу оперативно реагувати, будити людей у таборі, перекривати дороги. Це спрацювало в ніч з 10 на 11 грудня, коли був штурм Майдану. Нам вдалося закрити барикаду на Михайлівській, я своєю машиною перегородив виїзд із Костьольної».

Наприкінці грудня сотні машин рушили до резиденції Януковича в Межигір’я. Це була перша масова поїздка до будинку представника тодішньої влади. Після неї Автомайданівці почали регулярно навідуватися до осель чиновників, щоби нагадати, що влада належить українцям, і рано чи пізно їм доведеться визирнути з-за величезних парканів.

«Ми їздили до чиновників, уперше знімали з дрону й показали будинок Захарченка. Зробили цей ролик, аби показати, що ВВ-шники стоять на вулиці мерзнуть, а Захарченко без бізнесу має маєток, який коштує кілька мільйонів доларів».

Волонтерська сотня
Автомайдан. Фото: УНІАН

Адреси чиновників активісти отримували із соціальних мереж та від журналістів, які раніше розслідували їхню діяльність. Бували випадки, коли для в’їзду в поселення потрібен був пароль — його надавали мешканці.

Телефони автомайданівців прослуховували, і це ускладнювало комунікацію. Проте цей момент часто використовували проти ворога.

«Вони, наприклад, планують великою кількістю десь у 3000 силовиків штурмувати Майдан, а тут їде 100 машин до Януковича. Відповідно їм потрібні були люди на захист того Януковича. Ми таким чином розтягували сили».

Протягом усієї Революції автомайданівців переслідували та викрадали. Після першої масової поїздки до Межигір’я багатьох активістів незаконно позбавили водійських прав: їм надсилали протоколи з описами «порушень», найчастіше — відмова зупинитися на вимогу інспектора ДАІ.

2 січня 2014 року до представниці уряду Канади в Україні Інни Царькової, яка брала участь у поїздці до Межигір’я, прийшли інспектори Печерського ДАЇ з вимогою скласти адмінпротокол про відмову зупинитися на вимогу інспектора.

«Я відмовилася підписувати адмінпротоколи, мені показали якісь фейкові рапорти інспектора, який написав на мене скаргу. Я написала зворотну заяву, що не визнаю звинувачень, оскільки немає жодних доказів того, що я буцімто не зупинилась. Протягом кількох днів інспектори ДАІ чатували під під’їздом мого будинку, вимагаючи скласти адмінпротокол. Я більше їх у хату не впускала і відмовлялася з ними спілкуватися».

Волонтерська сотня
Інна Царькова. Фото зі сторінки Інни у Facebook

Такі візити міліція аргументувала неіснуючим «77 наказом МВС», який називали «внутрішнім документом». У середині січня Інні Царьковій та іншим активістам Автомайдану рішеннями суду заборонили керувати транспортними засобами.

16 січня Верховна Рада ухвалила диктатора закони, які забороняли рухатися колоною більше п’яти автомобілів. Тоді активісти почали клеїти на машини наліпки «Не їдь за мною, я — п’ятий!». Олексій переконаний, що ці закони ухвалили, аби збільшити вплив на Самооборону та Автомайдан, адже ці структури були найбільш організованими на Революції.

У Києві та по всій Україні почалися масові підпали автомобілів. Протягом кількох тижнів згоріло близько 200 транспортних засобів активістів Автомайдану. Автомобіль Інни також згорів у ніч із 31 січня на 1 лютого під її будинком.

«Чоловік побачив спалах за вікном і крикнув, що горить наш автомобіль. Ми вибігли, я паралельно подзвонила в поліцію й пожежну. Був свідок, який бачив двох людей, які відбігали від машини. Виходить, що палії розбили скло й кинули пляшку з запальною сумішшю. Пожежники знайшли корок від неї».

Волонтерська сотня
Спалена машина Інни Царькової. Фото: Український Тиждень

У такі моменти для автомайданівців постало питання не лише особистої безпеки, але й безпеки сім’ї. Олексій відправив дружину з дітьми за кордон до друзів, сам залишився в Києві.

«Більше було хвилювання за рідних, дітей. А в мене якось внутрішньо так відбулося: що поки ми будемо боятися, нас роздавлять. Тому модель поведінки, у якій шанси вижити й не опинитися за гратами, — така, що не можна боятися. Це відчуття збігалося з фразою одного американського президента: «Якщо ти обираєш між свободою й безпекою, і ти обираєш безпеку, то ти не отримуєш нічого». Тому вирішили не обирати безпеку, а обирати свободу».

 

Пошукова ініціатива

Після загострення подій на Майдані почали зникати люди. З багатьма був втрачений зв’язок: з кимось на дні, а з деким — на тижні. Особливо відчутною ця проблема стала 18 лютого, коли почалися масові вбивства. Наприкінці Революції з’явилася пошукова ініціатива, яка мала два напрямки роботи: систематизація даних щодо зниклих та їх пошук у Києві та на околицях. До ініціативи ввійшли кілька людей, серед яких Тетяна Слободян.

«За освітою я археолог. Оскільки ми (археологи — ред.) добре розуміємо, як виявити порушення грунту і працюємо такими історичними судмедекспертами, мене запросили до пошуків зниклих майданівців. Ми почали перевіряти лікарні й потерпілих, які були там. Потім почали обшукувати всі зелені насадження та ділянки міста та околиць».

Волонтерська сотня
Тетяна Слободян. Фото зі сторінки Тетяни у Facebook

У команді стабільно було четверо людей. Дні проходили в телефонних дзвінках та списках: хтось дзвонив, щоби повідомити про зникнення близької людини, дехто заповнював анкету. Далі опрацьовували запити, телефонували рідним чи друзям зниклого та з’ясовували, чи не знайшовся він.

Часто зниклих не знаходили серед переліку громадян України. Іноді в анкеті вказували псевдо, щоб уникнути переслідувань у випадку, якщо списки потраплять до міліції. Про багатьох дані були уривчастими: вказували лише ім’я або прізвище, часто відсутньою була дата народження. Під час перевірці дзвонили кожному, у кого сходилися наявні дані: щоби перевірити інформацію по одній людині, телефонували кільком десяткам з ідентичними даними.

«Коли опитуєш людей, особливо якщо це робила міліція, мало хто зізнавався, чи був на Майдані. Нам ж просто потрібно було підтвердити надану раніше інформацію, щоб оновити списки. Багато хто не хотів контактувати з нами й не виходив на зв’язок. Це, звісно, ускладнювало роботу».

Найбільш інтенсивна робота пошукової ініціативи розпочалася вже після перемоги Революції та втечі Януковича. Відповідно, до роботи зі списками волонтери практично не долучалися. Проте коли виїздили на пошуки людей, до ініціативи приєднувалоя кілька сотень волонтерів.

«Ми перевіряли крематорії. У нас є дані, що там спалили дуже багато людей. Також прочесали всі закинуті будівлі, усе, що під землею разом із дигерами, усі зелені насадження, починаючи від Броварів і закінчуючи вилазками по Одеській трасі. Навіть аж до Трахтимирова доїжджали».

Волонтерська сотня
Пошукова ініціатива. Фото зі сторінки Тетяни у Facebook 

Так під час одного виїзду в лісі на південь від Києва група, у якій була й Тетяна, знайшла закривавлену будівельну каску та куртку, у якій були чеки з аптек. Дівчина припускає, що хтось міг переодягатися, знахідку передали слідству. Інша пошукова група в закинутій будівлі Подолу знайшла розчленоване тіло в пакетах.

Основний етап роботи пошукової ініціативи припав на післяреволюційний період і триває досі. З весни 2014 року волонтери співпрацюють із поліцією, прокуратурою та іншими органами, які розслідують справи Майдану. З’ясувалося, що волонтери мають більш об’ємні списки зниклих. Під час Революції в опозиції до майданівці перебували ті правоохоронні органи, які зараз ведуть розслідування. Вони не допомогли, коли українці гинули, а тому й довіри до них не було.

«З кінця квітня з нами почав співпрацювати Департамент карного розшуку НацПоліції, який, власне, і займається розшуком людей. З ними обмінюємося інформацією: ми нашою базою, вони — своєю. Зараз у базі залишилось 42 людини: маємо 10 офіційно зниклих безвісті, усі інші справи проходять досудові розслідування».

Зараз пошукова ініціатива продовжує діяти на засадах волонтерства — від грантів свідомо відмовилися, також і від реєстрації громадської організації. Четверо людей, які починали цю справу, продовжують її. Щойно дізнаються щось нове про когось зі списку, інформацію перевіряють та оновлюють.

Для Тетяни Слободян найважчими є річниці Революції, коли відбуваються зустрічі з батьками зниклих та загиблих. Також дівчина перестала святкувати свій день народження.

«На один із днів розстрілів припав мій день народження — 22 січня. Я його вже дуже довго не святкую. Та найскладніший момент, насправді, підтримка та спілкування з рідними. Багато хто за 4 роки не знають жодної інформації про своїх дітей. Це найважче».

Десятки років українці думали, що має прийти господар, який наведе в усьому лад та вирішить усі проблеми. Чекали, перекладали відповідальність за своє життя на чергового лідера, якому вкотре нічого не вдається і в якого немає бажання щось змінювати.

Революція Гідності дала всім ляпаса та розбудила нас зі сплячки. Українці нарешті почали розуміти, що ніхто крім нас наших проблем не вирішить. Ніхто крім нас не допоможе в біді ближньому. Ніхто крім нас не збудує успішну Україну. Тільки разом і спільними зусиллями, ми здатні змінити наше життя.

Революція пробудила в нас волонтерів. Вона розбудила в нас українців.

«Non nobis solum

nati sumus»

політика конфіденційності

Читай далі