Протестувати не можна мовчати.  Студентська сотня | Захист Патріотів

Ілюстрація: Андрій Єрмоленко

Протестувати не можна мовчати. Студентська сотня

Тетяна Денькович

Автор:

Тетяна Денькович

Журналіст

ГО «Захист Патріотів» у співпраці з Могилянською школою журналістики та ГО Вавилон’13, підготували проект «Сотні». Розпочинаючи з 21 листопада й аж до 22 лютого — дня відставки Януковича — ми розповідатимемо історії з Майдану. Ще теплі, ще з запахом диму.


Юність безкорислива у своїх помислах і почуттях. Вона сповнена відчуттям справедливості, штовхає на сміливі рішення та вчинки. Саме юність відродила українську націю — розпочала Революцію Гідності. Сотні студентів вийшли на Майдан, щоби заявити — вони хочуть жити в Україні. У Європейській Україні. Адже попереду в них — ціле життя, і щоби воно було щасливим, потрібно було взяти відповідальність за власне майбутнє і сказати «Ні!», коли терпіти — несила.

Ще на початку Революції Гідності більшість студентів зіткнулися із забороною в університетах виходити на Майдан: лише кілька ВНЗ — Національний університет «Києво-Могилянська академія», Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського» та Київський університет ім. Бориса Грінченка офіційно висловили позицію щодо подій, які відбувалися в країні та засудили режим Януковича. Інші ж або мовчали, або навіть погрожували виключенням за участь у Революції.

Два світи «Шевченка»

Станіслав Грещишин — історик. Коли розпочалася Революція, він навчався на першому курсі магістратури в КНУ ім. Шевченка.

Студентська сотня
Станіслав Грещишин, фото зі сторінки Станіслава у Facebook

«Ми на одному із семінарів обговорювали з викладачами, що вперше в історії незалежності президент, який ніби був проросійський, веде країну в Європу. Це був цікавий парадокс — для того, щоби виграти другий президентський термін, він готовий навіть асоціацію з ЄС підписати, й амбіції наших політиків здатні відірвати нас від Росії».

Але парадоксу не судилося збутися уряд Азарова оголосив про відмову від Європейського курсу. Таке рішення викликало хвилю обурення в суспільстві, у тому числі й у студентів.

«23 листопада з’явилась ідея створити паблік у ВКонтакті про Майдан. Цей паблік став основним джерелом інформації про участь студентів КНУ в подіях. Я був його адміном, потім ми додали людей з інших факультетів».

На віче 24 листопада від КНУ вийшло близько ста студентів. Станіслав із друзями познайомилися зі студентами з Могилянки та обмінялися контактами. Уже в понеділок зустрілися повторно на Майдані й вирішили, що потрібно провести спільну акцію.

«Ідеєю було показати, що молодь — це третя сила, яка не є громадською організацією чи політичною партією. Це просто молоде покоління, яке хоче заявити, що відхід від Євроінтеграції — це неправильний шлях і ми хочемо, щоби Україна продовжила цей рух. Ми не хочемо повертатися до сфери впливу Росії».

Студентська сотня
Фото зі сторінки Станіслава у Facebook

Уже двадцять шостого листопада в парку Шевченка було не сто студентів КНУ, а понад п’ять тисяч.

«Ми дуже якісно відрізнялися від стандартних маршів по Києву — це не були бабусі чи партійний з’їзд. Це були молоді студенти — усміхнені, позитивні, з прапорами, розмальовані, з гучними дудками. Пам’ятаю, що сценою тоді займалися В’ятрович, Руслана, Рибачук. Вони були в шоці. Для всіх ми були сюрпризом — молодь організувалась і вийшла».

Якщо на історичному факультеті студенти практично не відчували тиску з боку адміністрації і сміливо оголосили свою позицію, то на юридичному — повністю протилежна ситуація. Ще на етапі Євромайдану викладачі говорили студентам, щоби ті не йшли на протестні акції. Таку ж позицію висловлював і деканат факультету.

Микита Боженко навчався тоді на третьому курсі та був представником юридичного факультету в страйкомі. Попри те, що Микита російськомовний, він не визнавав курс у бік Росії.

«Ми всі планували, що в майбутньому країна стане на шлях Євроінтеграції, що країна зможе стати частиною Європи, а не частиною Росії».

Формально жоден університет не може бути політично заангажованим. Під час Революції Гідності адміністрації могли підтримати студентів так, як це зробила Могилянка та КПІ. Ці два університети були присутні на Майдані інституційно (адміністрація університету долучилася до протестів), публічно засуджували дії влади та вимагали покарання відповідальних за побиття студентів. Проте керівництво КНУ зайняло нейтральну позицію, а на деяких факультетах перебування на Майдані заборонили.

«Вони прямо забороняли виходити вночі з гуртожитку, аргументуючи, що в них там якесь положення. Намагалися не дозволити студентам ходити на протестні акції й контролювати хто, куди і з ким ходить. Звісно ж, їм не вдавалося це. Це надзвичайно великий обсяг інформації та роботи. Проблема в тому, що це був тиск», — згадує Микита.

Студентська сотня
Микита Боженко, фото зі сторінки Микити у Facebook

У юридичному факультеті на кожній парі почали ретельно відмічати присутніх та складати списки відсутніх студентів.

«Була мова про те, що ці списки передають у міліцію. Я не пам’ятаю, аби так було, але точно знаю, що списки передавали в Міністерство освіти. Якщо я не помиляюся, був такий Суліма, заступник Табачника, який запропонував збирати ті списки».

Про списки говорить і Станіслав Грещишин. Він також згадує, що в цей період із ним та його друзями в соцмережах листувалися боти з фейкових сторінок та тиснули на учасників протестів. Тоді студенти з’ясували, що за цими ботами може стояти перший заступник тодішнього Міністра освіти Табачника Євген Суліма.

«Ми знаємо, що Табачник мав списки викладачів на Майдані, списки студентів. Такі списки він збирав з усіх універів. Не знаю, хто це робив, але впевнений, що були люди в нашій адміністрації, які цим займалися. Але ми публічно заявляли нашу позицію. Це була наша зброя — ми говорили, що нам не подобається і що ми вимагаємо».

Проте викладачі історичного факультету не лише не вносили жодного студента до списків для Суліми (навіть коли аудиторії геть спорожніли), а разом зі студентами йшли на Майдан.

«Для істориків принципово — не повторювати дурнуваті помилки з минулого. Особливо викладацький склад, вони бачили до чого це йде і всі дивилися на це як на історичний момент — або ми повернемося до Росії й будемо в Митному союзі (тоді про якусь самостійність немає чого говорити, це просто fail state), або ми боремось і повертаємося до цивілізованого світу й західної спільноти».

Студентська сотня
Фото: Роман Єрьоменко

Коли студентів історичного факультету підтримували викладачі, на юридичному — усі культурні та факультативні заходи стали обов’язковими. Тих, хто не приходив, відмічали й допитували.

«Приїздить якийсь бандурист — треба бути, приїздить якийсь депутат, у тому числі від Партії Регіонів — треба йти і слухати», — згадує Микита.

Щоразу, коли на Майдані фіксували когось із юридичного факультету, Микиту викликали на килим у деканат якпредставника страйкому. Якось після Водохреща декан факультету вчергове запросив до себе Микиту — у руках тримав справу хлопця: усі роботи та оцінки.

«Почав її гортати й говорить: «Ти знаєш, що ти погано вчишся?». Я відповів, що знаю. Він запитав: «Що ти будеш із цим робити?». Відповів, що буду краще вчитися. Він у відповідь: «Ти розумієш, що тебе можуть виключити?». Я спитав — чому. «Через те, що було, або через те, що буде». Він фактично погрожував виключенням через те, що я представляю його факультет».

Декан вимагав у Микити припинити будь-які політичні дії, погрожуючи виключенням з університету. Хлопець відмовив, бо розумів, що виключити його можуть лише через невиконання навчального плану чи порушення правил внутрішнього розпорядку університету. Революційна діяльність відбувалася поза стінами навчального закладу, а вчився Микита на четвірки, тож у правовому полі боятися йому було нічого.

У розпал Революції розпочалася сесія. Саме тоді на історичний факультет прийшла перевірка з МОНу. Прискіпувалися до найменших дрібниць: до дотримання норм та стандартів, до кожної «енки». За словами Станіслава, тиснули на адміністрацію та викладачів, а не на студентів. І хоча в той час говорили, що на Майдан ідуть лише ті, хто не хоче вчитися, усі історики склали сесію.

Станіслав був впевнений, що його колеги свідомі себе та своїх дій. Ніхто не переймався за ці перевірки, нехай вони могли й мати наслідки в майбутньому: виключення з університету абощо. Кожне слово було зваженим та продуманим.

«У всіх був нормальний інтелект і не треба було переживати, що хтось щось ляпне (у спілкуванні з викладачами, комісією, учасниками Революції — ред.). Усі говорили дуже раціональні речі. Тому ми згуртувались і трималися купи — ми по-своєму, але кожен доходив висновку, у якій країні хоче жити», — згадує Станіслав.

 

Ректор — «диктатор»

Іван Брацюнь був студентом третього курсу в КНУКіМ, коли розпочалася Революція Гідності.

«Я до кінця не розумів, що взагалі відбувається. Я думав, що це черговий збір, після якого нічого не зміниться. Тому я спочатку навіть скептично ставився до всього».

Студентська сотня
Іван Брацюнь, фото зі сторінки Івана у Facebook

До Києва приїхав товариш Івана й покликав його на Майдан. Так хлопці потрапили до так званого «правого» сектору Майдану. «Дискотеці — ні! Революції — так!» — саме цей слоган відповідав настрою Івана.

Двадцять четвертого листопада Іван пішов на студентський марш, який збирався в парку Шевченка.

«Всі університети свої таблички роздруковували і групувалися. Був такий хлопчик з Інституту журналістики… Він був активістом кафедри чи деканату і стояв із табличкою «КНУКіМ». Коли підходили з університету студенти, він казав «Ідіть додому! Якщо дізнаються, що ви тут стоїте з університету, то вам буде непереливки!».

На той момент адміністрація університету культури та мистецтв офіційних заяв щодо подій, які розпочалися в країні, не озвучували. Проте Іван вважає, що свої позиції ректор Михайло Поплавський поширював через студентів, наближених до адміністрації, зокрема й через голову студради, у яку він тоді входив.

«Десь після маршу через «активних» студентів пішов посил: «не ходіть, бо виженуть з університету, як тільки когось побачать». Вони ретранслювали ту думку, яку висловлював фактично Михайло Михайлович».

Адміністрація не мала можливості контролювати студентів через викладачів та відвідування занять — розпочалася зимова практика. Наприклад, Іван був на практиці всього 2 дні, наступного разу прийшов перед навчанням — пояснив, що був на Майдані.

Студентська сотня
Фото: Роман Єрьоменко

Проте, не всім так пощастило. Невдовзі після початку Революції, у КНУКіМ почали жорстко контролювати студентів, що проходили практику від університету.

«Найжорсткіше в інституті журналістики й міжнародних відносин — їх відправляли на місце практики, і їм дійсно не дозволяли прогулювати. Кафедра тримала зв’язок, і там настільки жорстко були встановлені правила, що ти приходиш, розписуєшся… Там, де могли контролювати, то контролювали жорстко».

Попри те, що занять не було, студенти відчували тиск. Більшість із них не афішували участі в Революції. Вдень вони були або на практиці, або в гуртожитку. Проте, щойно вечоріло, найактивніші виходили патрулювати околиці — поруч із гуртожитком КНУКіМ знаходяться 17 та 12 лікарні, куди привозили поранених протестувальників. Була загроза того, що їх викраде міліція або Беркут.

«Як тільки місто засинає — виходить мафія. Навіть голова студради, чи голова студпарламенту, вдень не показувались. Але коли наставав вечір, ніч, вони також ішли на Майдан».

15 січня під час Революції Гідності незмінний ректор університету культури й мистецтв Михайло Поплавський отримав депутатський мандат, а вже наступного дня проголосував за сумнозвісні «диктаторські закони». Це офіційна позиція ректора щодо Революції Гідності. Цей голос «за» також демонструє ставлення до студентів, які брали участь у подіях на Майдані.

«На чиїй стороні сила — він (Михайло Поплавський — ред.) на тій же стороні. Він зразу зловив цей баланс, і якось на цьому балансі і з’їхав».

Уже після втечі Віктора Януковича Михайло Поплавський заявляв студентам, що підтримував Майдан та заперечував те, що голосував за «диктаторські» закони.

 

Протестувати, але не на Майдані

Розгін

Уперше Дмитро приїхав на Майдан із товаришем за 3 дні до побиття студентів. Біля інфоцентру хлопці зустріли жінку, яка запросила їх пожити в себе.

«Це мене дуже здивувало й надихнуло. Людина пускає до себе в будинок незнайомих людей, й абсолютно довіряє, абсолютно спокійно залишає тебе….».

Ввечері перед побиттям студентів Дмитро планував повертатися додому в Одесу. Але після вечері поїхав назад на Майдан.

Вночі на Майдан приїхали силовики встановлювати новорічну ялинку, усіх попросили звільнити територію. Мітингувальники почали співати гімн України. Раптом із центрального ходу до стели почали тиснути людей, скидати звідти, бити палицями. Дмитра вдарили по нозі.

«Попереду мене повалили старого на підлогу й били його ногою, а він не міг встати. Я кричав, відштовхував беркутів. Я не розумів, наскільки нелюдяними можна бути».

Студентська сотня
Ілюстрація: Андрій Єрмоленко

Як тільки люди пішли з Майдану, з натовпу беркутівців вибігло ще кілька людей. У них були більші щити, шоломи іншого кольору, були захищені коліна й налокітники. Вони почали провокувати людей, намагалися повернути їх назад.

На Софіївській вулиці Дмитро зустрів товариша та дівчину, з якою вони познайомилися на Майдані. Під час розгону дівчині відбили нирки. Їй було важко йти.

«Ми несли цю дівчинку на руках. Нас продовжують наздоганяти, за нами біжать беркути, ми продовжуємо тікати. Ми не відстояли стелу. Ми всі програли. Але хтось із натовпу кричить «Слава Україні!», і вся площа відповідає «Героям слава!». Хоча тоді було не так багато людей, але це так гучно звучало. Зсередини, дуже сильно».

Після розгону студентів Дмитро повернувся в Одесу на навчання. Повернувся, щоби приїхати до Києва знову — але на іншу сторону барикад.

 

Антимайдан

Коли почалася Революція, Дмитро навчався на 4 курсі в Одеській юридичній академії, де ректором був і залишається Сергій Ківалов — член Партії Регіонів у період Майдану, співавтор скандального мовного закону. Студентам академії не просто забороняли брати участь у Революції Гідності. Їх повезли на Антимайдан організовано, під загрозою виключення. Серед них був і Дмитро.

У зоні ризику — бакалаври. Їм прямо погрожували. Дмитро розумів, якщо відмовиться від поїздки — може не отримати диплом.

«Це була довга внутрішня боротьба: після присутності на Майдані, після розгону студентів, коли я бачив, що там відбувалося, повернутися від університету на Антимайдан… Всередині був нереальний конфлікт, я дуже довго переживав і думав, що робити».

Дмитро вирішив їхати на Антимайдан і винести користь від цієї поїздки. З Одеської юридичної академії до Києва поїхали 3 вагони студентів та викладачів. На Антимайдані куратори зробили перекличку, роздали обіцяні гроші й наказали стояти біля сцени з дев’ятої ранку до сьомої вечора — до наступної переклички.

«Перше враження — ти йдеш по парку і бачиш, що все засмічене, жахливо брудно. Ще зі спини, коли підходиш до цього натовпу, розумієш, що це бідні люди з області… Навіть ми, студенти, відрізнялися від цієї маси».

Студентська сотня
Фото: Роман Єрьоменко

Дмитро запропонував кільком друзям піти звідти — у нього виникла ідея привести їх на Майдан і показати інших людей, іншу енергетику. Хлопці пішли з Маріїнського парку в бік Арсенальної і, зробивши велике коло, вийшли на територію Майдану.

«Всі були здивовані перепадом. Перепадом людей, облич, очей, які вони бачили там (на Антимайдані — ред.), і побачили на Майдані. Коли ми повернулися ввечері на перекличку, хтось із хлопців запропонував знову піти на Майдан».

Дмитро разом із товаришами після ранкової переклички в Маріїнському парку почав регулярно йти на Майдан. Гроші, які отримував на Антимайдані, віддавав на потреби Революції.

Залученість до Антимайдану допомогла й самому Дмитру оцінити ситуацію, побачити відмінності між людьми. Він зрозумів, що може вплинути на людей з іншої сторони — показати різницю між Майданом, де панує атмосфера любові, підтримки та братерства, й Антимайданом, де брудний парк, пляшки з-під алкоголю та проплачені люди.

 

Зламати систему

Революція Гідності змінила студентів — вони зрозуміли, що можуть бути творцями змін у країні. В один зі студентських чатів написали: «Чого нам чекати, до чого вони там домовляться? Пішли зносити Табачника». І вони пішли.

Студенти КНУ ім. Шевченка, НПУ ім. Драгоманова, НаУКМА та НТУУ «КПІ ім. І. Сікорського» зайшли в Міністерство освіти й науки, зайняли його, опломбували кабінети (щоби їх не звинуватили в крадіжках) і засіли в актовій залі. Після того Дмитро Табачник у Міністерство більше не повертався, а до обрання нового міністра освіти долучилися студенти.

З КНУ ім. Шевченка після Революції Гідності звільнили найодіозніших викладачів, які замість лекцій пропагували ідеї «русского міра». Почали також оновлювати нормативно-правові акти та навчальні плани.

 

Почати спочатку

Осінь 2013 року. Станіслав працював вчителем історії в кількох київських школах та навчався на магістратурі. У планах було повернутися в рідний Ужгород, продовжити вчителювати та піти в місцеву політику.

«Осінь тоді все змінила кардинально. Весною після Майдану, коли почалася війна, я шукав як допомогти тим, хто захищає Україну. Так потрапив у Захист Патріотів. Коли пізніше Уляну (в. о. Міністра охорони здоров’я Уляна Супрун — ред.) запросили в Міністерство охорони здоров’я, пішов із нею, працюю тут. Усе, чим я займаюся, є наслідком мого вибору вийти на Майдан і взяти участь у цій боротьбі».

До Революції Гідності Іван Брацюнь мріяв стати режисером. Під час навчання працював у кількох шоу телеканалу СТБ. Після Революції ж він поїхав на Схід. Перша волонтерська поїздка на війну дала Івану зрозуміти, що треба змінювати рід діяльності.

«Ми поїхали в АТО, і я побачив своїми очима війну… З цього дня в мене почалась ось така зміна, що я не те роблю. Я перейшов працювати в Молодіжний Націоналістичний Конгрес, у громадську організацію. Ми зараз займаємося державотворенням, патріотичним вихованням молоді — і це мені приносить задоволення, тут я не втомлююся. Це — те, чим мені хочеться займатися й надалі».

Микиті Боженку Революція Гідності дала зрозуміти — вступати до магістратури на свій факультет він не хоче. Він не робитиме цього, поки не зміниться університет — «останній бастіон консерватизму в Києві». Проте система надто потужна, щоби вплинути на неї.

Микита був одним з організаторів ініціативи «КНУ Протест». Вони боролися за підвищення якості освіти та проти корупції в університеті. Але, чи то через недопрацювання, чи недостатній розголос, до реальних змін вона не призвела.

«Я зрозумів, що вимагати змін, а саме вимагати правильно змін — це дуже важко. Треба розуміти, що відповідальність лягає на тебе. Ти також маєш щось робити, а не лише вимагати. Для мене, на жаль, змін недостатньо, аби я залишився в Україні. Я свідомо виїхав (з України — ред.)».

 

Що далі?

Революція Гідності вплинула на кожного — змінила, загартувала, виховала й показала, куди крокувати далі. Вона морально підготувала до прийдешньої війни. Досвід Революції допоміг вистояти Україні та українцям, коли, здавалося, шансів на перемогу не було.

Для Станіслава Грещишина кожна річниця Майдану — можливість проаналізувати все, що відбулося на Революції через новий досвід. Єдине, що залишається незмінним — рішення працювати задля розбудови країни. Та велика відповідальність.

«Перетворення держави — нелегке завдання, і потрібно багато часу. Це один із вступних моментів історії нашого покоління. Я народився в 1992 році. Мало хто про це говорить, але наше покоління буде вирішальним в історії незалежної України ХХІ сторіччя тому, що ми виконаємо обіцянки, які дали на Майдані. Ми змінимо цю країну! Треба більше часу, більше роботи і віри в те, що ми робимо. Я ні про що не шкодую, але, якщо і шкодую, то тільки про те, що не зробив, побоявся зробити під час Майдану. Страх був великим фактором у ці місяці…».

«Non nobis solum

nati sumus»

політика конфіденційності

Читай далі