Заповіт Сотні | Захист Патріотів

Фото: Інна Соколовська, Styler

Заповіт Сотні

То був один з лютневих ранків. Найгарячіший за ту зиму. Найпалкіший ранок усього мого життя. Вже не згадаю: прокинувся вдосвіта, чи не засинав взагалі. Та в ті місяці нікому й не спалося — ми жили в шаленому ритмі, боялися пропустити щось важливе. Боялися проспати країну.

Нас були сотні, тисячі… Ні, нас були мільйони. Ми ходили вулицями і відчували, як серця б’ються в унісон. У наших душ були спільні мрії та бажання. Ми нарешті почали будувати країну, про яку мріяли наші діди. Про яку мріяли ми, але все не наважувалися її створити. Нам бракувало сили та духу. Ми настільки втратили віру в себе, що дозволили собі плисти за течією і чекати кращих днів. Ми не ходили на вибори, бо були переконані — це нічого не змінить. Ми дуже добре навчилися жаліти себе та знаходити винних у наших бідах. Ми заснули на 22 роки.

Я не пам’ятаю, що нас тоді розбудило, але удар цей стався вчасно. Ще день, і нас могло б не бути. Ще день, і кров пролилася б не лише на Майдані, але й по всій країні. У той день ми вийшли і сказали — «Досить!». Тоді почалася наша справжня боротьба за незалежність. Ми почали руйнувати кайдани та вичищати душу від цвілі, яка 22 роки в’їдалася в кожен її куточок. Ми зрозуміли, що можемо все. Що наше майбутнє залежить тільки від нас! Ми вбили той страх, що сковував наші серця.

Моментами здавалося, що шансів на перемогу немає. Гнила система вкоренилася в кожній сфері і в кожній структурі. Особливо в силових органах: люди, які мали би захищати наші життя, проливали нашу кров. Посеред тої зими ми втратили перших братів. У той момент розум закричав: «Біжи! Тікай! Бери квиток додому — нічого не вийде!». Але всередині ще гучніше пролунало: «Втечеш зараз — тікатимеш все життя!». Мене наповнила незнана раніше сила — ірраціональна і дивна. Тоді це стало найбільшою істиною мого життя. Неначе раніше я не знав нічого і не жив взагалі. Саме тоді моїм найбільшим бажанням став захист моєї країни.

І ось той самий ранок. Палкий і тривожний. Лютневий. На вулиці почалася метушня — ми були готові до найгіршого. Ми розуміли: або ми, або нас.

Я побачив хаос на Інститутській і побіг в той бік. У повітрі свистіли кулі. Майдан затягнуло димом, а навколо все відбувалось немов у сповільненні. На зустріч мені несли людей: чи то мертвих, чи то поранених — не розумів. Іноді зустрічав знайомі очі — деякі дивилися вже у вічність. Бруківка вкривалася щитами, тілами і кров’ю, а в повітрі і далі свистіли кулі. Я намагався допомогти, але нерухомих тіл ставало все більше.

Раптом мене хтось вдарив. Різко і прицільно, в груди — туди, де має бути душа. Бруківка стала наближатися до моєї спини, вона прийняла позицію мого тіла. Перед очима розкрилося небо — чорне і світле водночас. Небо палало й диміло. Воно наповнювалося коктейлями Молотова, водометами, лавами побратимів, колонами силовиків, втомою і смутком, гіркотою втрат, надією на новий день. Небо наповнювалося сенсом. Воно стало моєю останньою істиною.

Чи пішов би я на Майдан, якби знав, яким буде кінець?

Я не шкодую, що став частиною Революції. Я не шкодую, що взяв до рук бруківку. Я не шкодую, що запалив коктейль Молотова на Груші. Я не шкодую, що пішов у Маріїнський парк. Я не шкодую, що пішов на Інститутську. Я не шкодую, що в душі запекло і небо стало моєю вічністю. І ти не шкодуй, що маєш шанс будувати Україну своєї мрії. Україну моєї мрії.

Революція була моїм обов’язком, покликом мого серця. Вона стала тим чином, який я мав здійснити для України. Може, живим я би зробив більше для нашого майбутнього. А, можливо, саме моя смерть дала йому шанс. Цього не знаєш ти, цього не знаю і я. Сталося так, як мало бути. Я прийняв свою долю.

Зараз моя мета — служити тобі дороговказом. Бути вогнем, який запалить твоє світло у найтемнішу ніч. Світити зіркою, яка покаже шлях до мети. Стати будильником, який розбудить тебе у мить тривоги. Я візьму твою руку і поведу в майбутнє сильної України. Тільки почуй мене.

Досить фантазувати про «якби не Майдан»! Якби не Майдан — не було б України. Ми б перетворилися на маленьку частину північного сусіда, чи переживали черговий геноцид, чи забули свою історію, чи втратили своїх героїв, чи оніміли би без рідної мови. Ми б перестали бути українцями. Перестали би бути вільними. Звели б нанівець боротьбу не одного покоління. Ми би стерли власне майбутнє.

Цього не сталося.

Ту зиму зустрів народ, а попрощалася з нею — нація! Пам’ятай те, про що нагадала Революція — життя в твоїх руках. Тільки від тебе залежить, у якій країні ти прокинешся завтра.

Не дай своїй душі знову порости цвіллю. Не чекай ще 22 роки на диво — його не буде. Роби свій вибір свідомо — бо він має значення. Не пливи за течією — будь нею. Живи так, неначе майбутнє всієї країни будуєш саме ти!

Я заклав наріжний камінь у фундамент нової України. Тепер ти маєш взяти свою цеглину і завершити мою справу. Навіть коли буде важко. Коли опускатимуться руки. Коли розум кричатиме: «Це неможливо!». Коли ворог катуватиме і вбиватиме. Попри біль чи втому, попри зневіру і вагання — ти вставатимеш і боротимешся. Бо наша непереможна сила в кожному з нас. Бо нас мільйони — і наш шлях нескінченний.

Я здійснив свій чин. Далі маєш діяти ти.
Без твоєї боротьби моя смерть стане марною.

Читай далі