Бути корисним для країни під час війни. Розмова з Юрієм Дмитренком | Захист патріотів

Фото з facebook сторінки Дмитра

Бути корисним для країни під час війни. Розмова з Юрієм Дмитренком

Коли почалася війна, мені було 20 років. Я навчався в університеті за бюджетні кошти й нічого на той момент для своєї держави не зробив. Я не оцінюю роль держави у своєму житті як таку, що вона має щось мені дати. Я вважаю, вона мені достатньо дала, щоби я все своє життя присвятив роботі для неї.

Юрій Дмитренко — ветеран АТО, срібний призер національної збірної України на Invictus Games. У 2016 році хлопець отримав поранення, після якого почалася нова сторінка його життя.

Спорт

Після поранення я почав займався кросфітом із тренером. Це була моя реабілітація. Кросфіт добре відновлює функціональність організму після різного роду травм: я наново вчився бігати, стрибати на скакалці, застрибувати кудись та робити інші маніпуляції з ногою. Уже через три місяці занять я брав участь у змаганнях.

Наприкінці осені 2016 я подав заявку на Invictus Games. Після регіональних та всеукраїнських змагань я потрапив у тридцятку збірної в резерв, але участі в змаганнях не брав. Минулого року також подався на змагання і вже пройшов в основу збірної.

Спорт мені допоміг фізично — він відновив мене функціонально, також він допоміг у психологічному плані, оскільки спорт — це дисципліна. Ці змагання не просто заради результату, цифри чи медалі, вони — саме для реабілітації. Я спілкуюся з членами збірної 2017 і 2018 років, і це дуже добра підтримка, бо конкуренції як такої немає, окрім як спортивної, а є хороші дружні відносини.

Під час підготовки до змагань ми проходили спортивні збори, кілька тижнів жили разом, тренувалися. Це добре допомагало в моральному та психологічному плані, оскільки в нас схожі проблеми і ми добре розуміємо один одного.

Фото з facebook сторінки Дмитра

Держава та суспільство

Коли я отримав поранення, я не знав ні про виплати, ні про пенсію, ні про безкоштовне протезування. У 2014 році на війну я йшов добровольцем і навіть не очікував, що мені зарплату платитимуть. Згодом наш батальон увійшов до складу Збройних Сил.

Ми з державою укладали певний договір, згідно з яким ми один перед одним мали зобов’язання. З моменту, коли я отримав поранення, вона виконала всі зобов’язання щодо мене: це пенсія, одноразові виплати, оформлення групи інвалідності, забезпечення житлом, санаторно-курортні лікування (хоча я ними ніколи не користувався, оскільки бракує часу). 

Також проект Invictus Games, спрямований на реабілітацію. Ним опікується в тому числі й Міністерство оборони (станом на зараз — Міністерство ветеранів), на організацію та проведення залучаються бюджетні кошти. Я не очікував від держави того, що вона мені зараз дає. Мені цього вистачає, щоби нормально функціонувати, розвиватися, чогось досягати.

Жалість — це одне з найгірших почуттів до пораненого військового. Я з цим стикався в госпіталі. З людьми, які заходили провідувати зі сльозами й казали «бідні хлопчики, за що ж вас так, а хто ж вас туди послав, що ж вам тепер робить», я дуже швидко прощався.

І коли ЗМІ роблять жалісливі сюжети, вони намагаються викликати в людей емоцію, оскільки такі матеріали швидше викликають зворотній зв’язок. Також часто під заголовками «ТЕРМІНОВО» пишуть про нові атаки й наші втрати, але ніхто не пише, скільки втрат поніс ворог. 

Перемоги людям не цікаві. З цим ми стикнулися після 2014 року: нікому не були цікаві наші перемоги, людям було цікаво розказувати про котли, як усіх злили, як усі постять координати наших військ, які в нас проблеми. 

Насправді, якщо сюжет спрямований на ветеранів, то треба показати, що щось буде лише, якщо ти докладеш зусиль. Нічого не буває просто так. Усі люди, які чогось досягли, важко працювали. І не важливо — це в спорті, реабілітації, бізнесі чи хобі.

Влітку я завждиходжу в шортах і відчуваю на собі погляди людей. Але це тільки тому, що раніше з таким не стикалися. І це нормально, коли вони запитують — я пояснюю, що проблеми немає, що усе добре. Ніхто ж не задумується про елементарні корекції зору, а це операція того ж рівня, що стосується функціональних змін організму. Просто з зором це не помітно, а з протезуванням — видно.

Коли мені пропонували зробити «косметику» на протез, я відмовився. Я його спеціально розмалював у камуфляжний колір. Мені немає чого соромитися, навпаки — треба показувати протез людям, щоби вони розуміли: у нас усе ще йде війна. Вона була, є і триватиме ще якийсь час. На жаль, люди отримують поранення, реабілітуються, і вони — така ж частина суспільства, як і всі інші. 

За будь-якої нагоди я показую свої переваги, силу й те, як людина може боротися. Я хочу показати, як ветерани абсолютно нормально борються зі своїми тимчасовими проблемами, що держава всіх забезпечує і що зрадоньки ніякої немає. Просто треба самому багато працювати. До мене не прилетів чарівник, не дав протез і не сказав, що я спортсмен і можу здобувати медалі. 

Мене держава забезпечила, а все інше — тільки моя робота, бо це потрібно мені. Хтось не почне за мене тренуватися, не пройде замість мене реабілітацію, не повернеться до цивільного життя.

Фото з facebook сторінки Дмитра

Повернення на службу

Я хотів повернутися на службу, і коли була можливість — зробив це. На початку 2018 року було прийнято закон, згідно з яким всі військовослужбовці, непридатні до служби у зв’язку з пораненнями, можуть залишатися на військовій службі. Є визначені норми та посади, військові частини, а це майже всі частини, окрім ССО.

Я скористався цим законом, звернувся у військову частину, де мої товариші проходили службу. Для мене обрали посаду відповідно до моїх фахових навичок. Я почав займатися процесом оформлення документів, і десь за місяць мені сказали, що я можу повернутися на службу.

У будь-якого контрактника є можливість обрати частину, у якій служити. Там має бути відповідне вакантне місце. Якщо ти підходиш військовій частині — тебе приймуть. Як ти обираєш частину, так само й там обирають тебе серед претендентів. Зараз я служу в розвідувальному батальйоні офіцером. Цим я й займався з 2014 до 2016 рік в АТО.

Служба — це великі обмеження. Ніби і робочий день з 9 до 18, але особливий період диктує свої умови, і часто твій робочий режим порушується, бо зараз йде війна і в ЗСУ багато роботи.

Мій контракт добігає кінця в листопаді, і далі буде видно: залишатимуся на службі чи ні. Якщо для солдата не проблема звільнитися в день, коли завершується контракт, то офіцеру зробити це важче, оскільки в нього є посада, відповідно — процедура її прийому-здачі та терміни на це. Тому процес може затягнутися.

Що таке бути військовим? Це просто так ходити на службу? Мені це не подобається, я б не хотів просто ходити на службу. Я не вирішував бути військовим і не думаю, що буду військовим. Я просто хочу бути корисним для країни під час війни.

Читай далі