Чому сором’язливість вбиває | Захист Патріотів

Ілюстрація: melmagazine

Чому сором’язливість вбиває

Коли мені було чотири роки, я боялася бабусиного сусіда — діда Кузьму. Він частенько заходив до нас у гості, але я, на відміну від своїх активних однолітків, уникала людей «не з нашого кола», наче вогню прометеєвого. Дарма це сприймали на рівні дитячих пустощів. Уже тоді щось мені заважало вилізти з-під столу, широко посміхнутися своїми п’ятьма молочними зубами і сміливо крикнути на рідному полтавському суржику: «Прівєт, дєд! Як діла?»

У процесі еволюції сором’язливість* могла стати однією із запорук функціонування суспільства: люди переймалися, що про них можуть подумати інші. В українському фольклорі сором’язливість оспівується як позитивна риса. Дівчина соромиться свого коханого, тому завдає шкоди матеріальним цінностям і колупає піч під час сватання. «Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором’язлива», — наполягає Василь Сухомлинський у своїй «Книзі про любов». Але хто нині зважиться назвати сором’язливість перевагою?

* Не варто плутати сором’язливість та інтровертність. Якщо сором’язливі люди зазвичай не проти почати розмову, проте відчувають психологічний бар’єр, то для інтровертів більш важливим є свідоме усамітнення, внутрішні роздуми та власні переживання.

 

Сором’язливість — що це?

Ця особистісна якість трапляється часто і проявляється досить різними способами, наприклад, через дискомфорт, занепокоєння, страх невідомого походження. Інколи вона призводить до розвитку неврозів. Дитячий психолог Марія Горєлова називає сором’язливість комплексним явищем у характері людини: «Бути сором’язливим — означає відчувати тривогу під час спілкування, вбачати в комунікації, особливо з незнайомими людьми, загрозу».

Каті — 23. Русяве волосся, світло-карі очі, струнка фігура. Місяць тому дівчина здобула диплом маґістра з відзнакою в одному з провідних українських ВНЗ. Підійти познайомитися з новими дівчатами чи хлопцями їй так само складно, як і дивитися співрозмовнику в очі. Так було в ранньому дитинстві, так є й зараз. «Я боюся спілкуватися з людьми, тому що соромлюся. Боюся знайомитися, знову ж таки, тому що соромлюся. Якийсь внутрішній бар’єр, не можу це пояснити. У мене в сім’ї всі сором’язливі. Навіть тато, хоч він і сильна людина».

Катя — єдина дитина в родині, і це лише підкреслює кореляцію сором’язливості між різними поколіннями. Приблизно 70 % батьків «нагороджують» своїх нащадків цією якістю, яку, однак, переймає переважно тільки первісток. Але остаточно сказати, якою є природа сором’язливості, не можна. Справді, деякі риси людина успадковує за своїм генотипом. Наприклад, ранні і стійкі генетичні «вклади» в розвиток сором’язливості підтвердило дослідження Quebec Newborn Twin Study, протягом якого канадські вчені спостерігали за 553 парами близнюків у віці 6–12 років. Проте цікаво, що деякі діти надалі змогли подолати свою сором’язливість, тому її прояви безпосередньо залежать від середовища, у якому малеча розвивається.

Психологи розглядають сором’язливість із позиції кількох теорій (вроджених якостей, біхевіоризму, психоаналізу тощо), проте більшість наполягає, що це явище є соціально обумовленим. Сором’язливість формується внаслідок негативних переживань, які виникають у дитини в процесі спілкування й поступово закріплюються у свідомості. За словами Марії, одним із головних факторів формування сором’язливості є стратегія виховання батьків: «На жаль, у багатьох сім’ях є велика кількість критики, порівняння дитини з іншими, цькування за помилки або невідповідність очікуванням. Позитивне або негативне переживання подій, під час яких виникало почуття сором’язливості, корелює з тим, як у майбутньому дитина поводитиметься в подібних ситуаціях».

Поширений стереотип, що сором’язливість прямо пропорційна старанності дитини й дозволяє досягти успіхів у професійній діяльності, лише напускає туману на справжню проблему. Сором’язливих не люблять у школі. Як не дивно, попри свою покладистість, спокій та «непроблемність», вчителі зазвичай не дуже прихильні до таких дітей. Одним із найсерйозніших проявів сором’язливості є невміння ставити запитання. Сором’язливі учні бояться попросити вчителя про допомогу, бо це може ще більше акцентувати на їхніх недоліках. Від таких учнів учителі не отримують підтримку чи бодай якусь реакцію. Сором’язливі діти на свій — негативний — лад протягом 12 років безперешкодно завдають удару по навчальній системі.

Катя згадує: «Я ніколи не питала, боялася. У садочку і школі здавалося, що через мою сором’язливість мене не сприймають. До інших дітей добре ставляться. Іншим дітям приділяють увагу. А на мене чомусь не зважають, ніби мене тут і немає. Я практично ніколи не розмовляла на людях».

 

А що кажуть вчені?

Сором’язливі підлітки перебувають у найгіршому становищі. У них виникає більше труднощів під час встановлення міжособистісних контактів, що призводить до закритості та самотності, їм притаманна надмірна стурбованість тим, як їх оцінюють інші люди. Вони більш залежні від думки оточуючих та частіше піддаються їхньому тиску. Тож і не дивно, чому сором’язливість перетворюється на вразливість та так звану соціальну тривожність.

У 70-х роках минулого століття американський соціальний психолог Філіп Зімбардо, організатор сумнозвісного Стенфордського тюремного експерименту, провів масштабне опитування за участю майже 10 тисяч осіб різного віку та соціального походження в дев’яти країнах. Цікаво, що лише 17 % респондентів відповіли, що ніколи не були сором’язливими, але відчували боязкість і занепокоєння в специфічних для них умовах. Тобто хвилювання притаманне всім, питання в тому, коли саме воно проявляється та наскільки є інтенсивним.

Історик і культуролог Джо Моран у книзі «Shrinking Violets» розповідає, що може почуватися цілком комфортно, коли читає лекцію сотні студентів, але ніяковіє, коли має відповідати на запитання після неї. Йому зручніше в ситуаціях, коли етикет чітко визначає, що треба говорити і як треба поводитись, ніж у неформальному спілкуванні, приміром, у пабі.

Іноді сором’язливість може бути наслідком почуття власної винятковості, тобто переоцінки своєї ролі в колективі, що добре прихована від стороннього ока. Людина вважає, що все оточення безвідривно стежить за кожним її кроком і не може пробачити їй ті помилки, на котрі в когось іншого навіть не звернули б увагу. Катя в школі була відмінницею й добре навчалася в університеті. Та коли отримувала погані бали, їй здавалося, що знайомі засуджують це «тимчасове падіння».

Кілька років тому Американська психіатрична асоціація (APA) палко підтримувала ініціативу долучити сором’язливість до переліку психічних розладів у «Діагностичному і статистичному посібнику з психічних розладів» (DSM-V). Проте чимало британських і американських учених, зокрема психіатр Саймон Весселі з Королівського коледжу Лондона, виступили проти цієї ініціативи, адже «чи варто вішати ярлик психічно хворого на мільйони людей»? Якщо для американського суспільства надмірна сором’язливість сприймається як щось ненормативне, то, наприклад, для країн Сходу вона є неодмінною складовою ділового етикету.

 

Чому сором’язливість — небезпечна?

У спробах побороти свій недолік, для сором’язливої людини дуже важливо не вдаритися в іншу крайність і стати наджорстокою. Невисловлені вчасно емоції, зауваження, переживання накопичуються й накопичуються, а потім виливаються в неконтрольовані напади агресії. Сильні емоції, зокрема гнів, ненависть, пристрасть, лють, не знаходять виходу назовні. Й одного дня, через дрібницю, цей вулкан пристрастей виривається назовні і знищує першого, хто трапиться на його шляху.

Інколи це призводить навіть до спонтанних вбивств, попри те, що досі душогубець був скромним та покірним громадянином, який страждав не від нестачі контролю над почуттями, а, навпаки, від надмірного контролю над ними. У книзі «Сором’язливість (що це і як із нею справлятися)» Зімбардо згадує про Фредеріка Ньюхола Вудса, якого шкільні вчителі одноголосно характеризували як «спокійного», «обачного», «сором’язливого», «замкнутого» та «самотнього». Вудса та двох його спільників звинуватили в невмотивованому викраденні 23-річної дівчини, кількох школярів та водія їхнього автобуса. Постраждалих знайшли за кілька днів закопаними в підвалі. Про п’ятнадцятирічного каліфорнійця Едмунда Кемпера вчителі теж відгукувалися як про «зразкового», але «сором’язливого». Двома пострілами в голову він убив свою бабусю, «тільки щоби зрозуміти, які при цьому виникають відчуття». Пізніше Кемпер застрелить і свого дідуся, щойно той повернеться з крамниці. Ще один ввічливий і тихий одинадцятирічний хлопчик із Фінікса — найбільшого міста Арізони — завдав тридцять чотири ножові удари своєму братові.

Згадані вище випадки є поодинокими. Але прикро, що вони взагалі трапляються. Деструктивні потяги сором’язливості прямо перегукуються із ресентиментом. Філософ Тарас Лютий дає таке визначення цьому поняттю: «Тривале психологічне отруєння душі, що виникає через заборону (гальмування, стримування) реалізації певних почуттів або афектів (помста, ненависть, заздрість, ворожість) або безсилля (боязливість, неміч)». Надмірна злість поступово перетворюється на «пошук відтермінованої справедливості», а усвідомлення власної «правоти» переходить у почуття «обов’язку».

Бажання відплати, яке довгий час не задовольнялося, може призвести до внутрішнього надлому. Людина стає надмірно вразливою. Вона хапається за кожен незначний привід, за все, що годиться для помсти. Вона вбачає намір скривдити себе у випадково кинутій фразі, навіть якщо жодних образ не малося на увазі.

Проте якщо ресентимент є досить складним почуттям, що вплітається в систему колективної моралі та трансформує систему суспільних цінностей (докладніше про це можна прочитати в статті німецького філософа Макса Шелера «Ресентимент у структурі моралі»), то сором’язливість, насамперед, заважає індивідуальному розвитку, культивуванню емоційного інтелекту та повноцінному життю.

 

Що робити?

Якщо сором’язливість перетворилася на серйозну проблему, то з цим не варто миритися. За словами Марії, для малечі найкращим способом подолання сором’язливості є дитяча психотерапія, яка складається з індивідуальних консультацій дитини та її батьків. Спочатку відбувається діагностика та пошук причин формування цього стилю поведінки, проектування способів трансформації цієї риси та корегування методів виховання в сімейній системі.

Психотерапія з дорослими може відрізнятися залежно від напрямку обраної психотерапії. Зокрема, гештальт-терапія працюватиме з емоційною складовою людини, з її актуальним станом та відновленням ресурсу. Когнітивно-поведінкова терапія створюватиме індивідуальний план та систематичні дії, які має виконувати людина для подолання проблеми. А психоаналітики вивчатимуть те, як формувалася проблема і, аналізуючи всі фактори, людина змінюватиме звичні патерни, тобто моделі, поведінки на нові. Який би напрям не було обрано, головне — заново відчути повноту життя в усіх його проявах.

Перший крок у подоланні сором’язливості — навчитися вчасно висловлювати свої емоції, аби не створювати «ефект відкладеної дії» та не стати жертвою чужих інтересів, чужого впливу, чужого життя. Якщо нам не під силу регулювати самі почуття, то цілком під силу налаштувати спосіб їхнього вираження. Сором’язливі люди насамперед соромляться не інших, а самих себе, що заважає розкрити на повну всі свої можливості. Для початку можна сісти за стіл, узяти ручку й папір та скласти список особистих переваг, відповівши на питання: «Чому я особливий/а? У чому — талановитий/а? Що я вмію робити?» Унаочнивши власні переваги, починаєш більше себе поважати, розуміти власну важливість та знати собі ціну. І потреба ховати негативні емоції тільки заради того, аби отримати схвалення, зникне.

Навіть на побутовому рівні можна вдатися до маленьких прийомів, особливо якщо відчуваєте проблеми з комунікацією. Відкрию велику таємницю: насправді, людям на вас начхати. Вони настільки поглинуті роздумами про ймовірно невимкнену вдома праску, суперечками з клієнтами на роботі, розривом із «коханням усього життя», кризу середнього віку, прийдешнє родинне свято, де доведеться імітувати радість від зустрічі з двоюрідною тіткою Аллою, яка обов’язково спитає коли вже заміж, що думати ще і про вас вони просто не в змозі. Найперше для людини важлива вона сама. Тому розслабтеся: зазвичай співрозмовник не помічає ваших недоліків, особливо якщо вони надумані.

Також важливо розвивати навички невимушеного спілкування та мистецтво «small talk» — коротких доброзичливих розмов у типових ситуаціях: з консультантом у магазині, перехожим на зупинці чи тренером у спортзалі. Заздалегідь продумайте теми, про які можете поговорити, та майте напоготові відпрацьовані сценарії саморепрезентації, що допомагає при нових знайомствах. Намагайтеся програвати ролі в соціально-орієнтованих умовах, наприклад, перед дзвінком до лікаря вголос порепетируйте розмову, аби почуватися комфортніше. І це той випадок, де кількість важливіша за якість: постійне відточування навичок спілкування дозволить міцніше «ставати на ноги» в різних компаніях та вільно оперувати найголовнішими комунікативними актами. Загалом їх шість: хвалити, критикувати, просити, відмовляти, конфліктувати та висловлювати думку.

У боротьбі із сором’язливістю Катя вивела для себе єдиний принцип: «Якщо зроблю перший крок, тоді буде легше, значно легше. Собі говорю: «Не можеш щось зробити — зроби це». І так себе налаштовую. Звучить дуже «логічно», але діє». Головне — не ставити занадто високу планку в процесі самовдосконалення. Хай він відбувається маленькими, але поступовими кроками. І пам’ятайте: ніхто не ідеальний.

Сором’язливість справді вбиває. Це тихий убивця адекватної самооцінки. Вправний душогуб самовираження. Майстерний крадій внутрішнього потенціалу, марнотратник і прокрастинатор. А закони постановляють карати злочинців, адже вони несуть загрозу. Особливо якщо це загроза щасливому й гармонійному життю.

Читай далі