Колись я побачив аварію, або Як волонтер став волонтером | Захист патріотів

Фото надане Дмитром Буреніним

Колись я побачив аварію, або Як волонтер став волонтером

Дмитро Буренін, директор ГО «Мотохелп», уже багато років поспіль допомагає водіям двоколісного транспорту, якщо вони потрапили в ДТП. Звісно ж, його сфера діяльності не обмежується виключно цим. Якщо людині зле і їй можна допомогти, це потрібно зробити негайно та всіма можливими способами.

Дмитро поділився із нами своїми думками та пояснив чим же він займається у вільний (та й не дуже вільний) від роботи час. І чому це так важливо.

 

Перша аварія

Колись я побачив аварію. Я тоді щойно навчився кататися на мотоциклі, і під час першої поїздки містом я побачив ДТП із мотоциклістом. Думав, що треба допомогти, постояв поторгував обличчям, як дурник, а я ж нічого не можу! Ні надати першу допомогу, ні порадити щось із юридичної сфери. Повний нуль.

Я почав консультуватися в лікарів, бо 11 років тому ще не було просунутих курсів із першої допомоги. Потім почали підтягуватись юристи та інші волонтери. Так і зародилося ГО «Мотохелп». Що більше ми занурювалися в цю тему, то більш азартними ми ставали. Ми розуміли, що нам без цього сутужно. Я дуже живлюся емоціями. Я тому і стрибав із парашутом, дуже люблю гірські лижі, обожнюю подорожувати. Це різні емоції, я люблю їх. Я їх ціную.

Під час аварії абсолютно свої емоції. Вони потужніші. Те відчуття, з яким ти їдеш на ДТП, коли знаєш, що там скоріш за все «важкий» пацієнт, і сам душевний стан зовсім інші. Ти не знаєш із чим стикнешся, тому максимально мобілізуєшся.

Коли працюєш із родичами постраждалого і лікарі везуть його в реанімацію, ти підтримуєш із ними зв’язок протягом усього курсу лікування. Ти не запевняєш, що все буде добре ‒ ти підтримуєш їх. Ти бачиш їхню радість, коли людина виходить із реанімації, або провалля відчаю, коли ні. Ця колекція емоцій живе в тобі. Психіка навчилася блокувати або викреслювати деякі штуки, а хороші більше колекціонувати.

Колись я побачив аварію, або Як волонтер став волонтером
Фото надане Дмитром Буреніним

На місці аварії

У середньому в Києві щодня трапляється приблизно 150 аварій. Якби ми отримали доступ до викликів швидкої, то ми би виїздили не лише до мотоциклістів. Ми би їхали на різні ДТП з автівками, на збитих пішоходів, на аварії з велосипедистами. Ми готові брати на себе більше викликів.

Поки що єдині джерела інформації про аварію ‒ учасники та свідки ДТП, які знають про нашу діяльність. Якщо ми приїжджаємо раніше, ніж лікарі швидкої, ми надаємо першу допомогу потерпілому. Після їхнього прибуття розповідаємо які травми були та що ми зробили. Потім ми працюємо разом. Ніяких проблем не виникає.

Минулого року на Одеській площі наші волонтери рятували мотоцикліста з травматичною ампутацією ноги. До прибуття медиків ми заджугутували його та наклали пов’язку. Медики приїхали, ми віддали їм пацієнта й кульок із ногою, вони поїхали. Вони дивляться на результати наданої допомоги й навпаки тішаться: «О, норм!».

Я пам’ятаю всіх, хто помер у мене на руках. У мене є свій маленький цвинтар. Є люди, у яких були такі травми, що їх неможливо було врятувати. Одного ми реанімували на марафоні, двох на Майдані. Це назавжди зі мною.

Ми допомагаємо й по юридичній частині. На місці ми робимо фото та відео з події, аби мати змогу надати їх на судовому засіданні. Ще одне з завдань нашого волонтера ‒ робота в лікарні. Наприклад, він дізнається, що є тяжкий пацієнт і його госпіталізували в Лікарню швидкої медичної допомоги, рідше ‒ у Київську міську клінічну лікарню № 17. Волонтер приїздить туди, дізнається контактну інформацію та починає шукати родичів. Він цікавиться чи потрібна донорська кров, які медикаменти потрібні на операційному та реабілітаційному етапі.

Також «Мотохелп» збирає гроші на лікування. Те, скільки грошей можна назбирати, залежить від історії, важкості травми та механізму ДТП. Якщо постраждав дурбелик, який 150 км/год летів п’яний, то на його лікування дуже мало скинуть. Ми не будемо приховувати інформацію. Ми описуємо історію, а люди самі обирають кому жертвувати кошти.

 

Разом зі швидкою

Практика співпраці екстрених медичних реагувальників зі швидкою існує в багатьох країнах світу. Приміром, ізраїльська організація United Hatzalah інтегрована в державну систему екстреної медичної допомоги. У них понад дві тисячі волонтерів, більш ніж шістсот мотоциклів, кілька квадроциклів та карет швидкої допомоги. Навіть є один волонтерський гелікоптер.

В Україні Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф максимально відхрещувався від подібного. А Міністерство охорони здоров’я намагається протиснути це діло на законодавчому рівні, ініціювавши закон доброго самаритянина. Я входжу в експертну групу, яка розробляє цей закон.

Спершу планували зробити так, аби першу допомогу могли надавати ті, кому за професією доступний рівень ЕМР: пожежники, стюардеси і тд. Міністерство охорони здоров’я разом з «Мотохелпом» обстоювали те, що закон має стосуватися всіх, у кого є актуальний сертифікат.

У наших волонтерів такі сертифікати є, і ми регулярно проходимо тренінги. Зокрема, «Мотохелп» двічі був сертифікований ГО «Захист Патріотів». Зараз ці сертифікати просто свідчать про наші навички та вміння, а коли вдасться прийняти закон доброго самаритянина, то ці папірці будуть життєво необхідними. Без них ми не зможемо їздити на виїзди разом зі швидкою та мати доступ до даних диспетчера.


Фото надане Дмитром Буреніним

Доставка крові

Існує планова розвозка крові по лікарнях. Певним чином вони розраховують, скільки донорської крові їм необхідно, але коли запаси закінчуються, потрібна термінова доставка.

Зазвичай лікарі відправляють у Київський міський центр крові родичів постраждалих, але в них не завжди є термосумка, вони не завжди вміють зберігати температурний ланцюг і таке транспортування може забирати багато часу. На жаль, це єдиний вихід у екстреній ситуації.

У нас виникла ідея за потреби возити кров у лікарні. Для того, щоби волонтерити на ДТП, ти маєш мати спеціальні знання з різних сфер, а доставка крові виглядає так: приїхав, забрав кров, відвіз і віддав. Усьо, красавчик.

Київський міський центр крові та деякі лікарні попередньо погодилися співпрацювати з нами. У нас є зелене світло. Нам лише треба купити сертифіковані термосумки і пройти тренінг від центру крові зі зберігання холодового ланцюга.

 

Реаніметро

Наша волонтерська діяльність поширюється не лише на водіїв мотоциклів. Найважливіше, щоби безпека була всюди. Ми давно намагаємося вмовити метрополітен встановити дефібрилятори на платформах станцій, але вони нас бойкотують.

Вони відмовляють без видимої на те причини. Кажуть, що вони нібито не зобов’язані надавати першу допомогу, що нібито для дефібрилятора потрібне окреме приміщення, якого в метрополітена немає, покликаються на наказ МОЗу № 398 і стверджують, що не мають повноважень користуватися дефібрилятором.

Ця історія — про особисту відповідальність. Вочевидь, вони не хочуть того. А якщо комусь життя треба буде рятувати? Ні, це ж відповідальність! У мене складається саме таке враження. Я вважаю, що у 2019 році Україна має мати дефібрилятори в метро або щонайменше прагнути їх встановити.

Маша Назарова та Людмила Макарова зробили велику роботу, а «Мотохелп» просто долучився допомогти. Проект «Реаніметро» ‒ 52 міні-проекти, що подані на Громадський бюджет. По одному на станцію. Ми собі взяли станцію метро «Вокзальна», бо там великий пасажиропотік і вона глибока. Наше завдання ‒ бомбити інформаційно, щоби за цей проект голосували.

Люди зазвичай позитивно ставляться до ідеї встановити дефібрилятори в метро, але коли справа доходить до керівництва метрополітену, то… Ми, українці, звикли вважати себе країною, що розвивається. Нам нібито притаманний інтелект. Але ти їдеш за кордон, а там у метро є дефібрилятори. І тобі соромно, що в нас немає.

Я часто пояснюю принцип роботи дефібрилятора, бо мене питають: «А раптом когось шкварне?» Це навіть не ідіотизм, це відсталість. З нею складно боротися і вона дуже втомлює. У такі моменти за нашу неньку стає трішки образливо.


Фото надане Дмитром Буреніним

Волонтерство

Після Майдану відбувся народний бум, і це круто. До Майдану важко було пояснити що таке волонтер. Тобі там постійно казали: «О, «Мотохелп»! А скіко получаєш?». Нічого. Питають: «Нащо займаєшся цим?». Я кажу: «По приколу, бо подобається». У відповідь чую: «Так ти ж там не заробляєш. Ти шо, ідіот?» Важко було пояснити.

Після війни й Майдану, звичайно, змінилося ставлення до волонтерства. Якщо кажеш, що ти волонтер, то це сприймається так, що це круто й важливо. Я це побачив. Побачив, що в низці міністерств є команди нормальних людей. Просто коли розумієш, на якому ми дні й що це дно змінити дуже важко… Це немов підняти гранітну брилу й наново її обтесати. Коли ти розумієш об’єм роботи деяких міністерств, то хочеться віддати їм честь. Я бачу, як волонтери впряглися у військову тему.

Я бачу, як люди приходять на курси з першої допомоги. Ми також інколи їх проводимо й у середньому набираємо повну групу за 4–5 годин. Ми у фейсбук закинули, що буде курс, всьо ‒ набігають дуже швидко, ти не встигаєш закривати.

Я бачу, що люди цікавляться першою допомогою, якимось соціальними проектами. Я бачу багато змін. Зокрема, якщо порівнювати ДАЇ до 2014 року та Національну поліцію 2019 року, то поліція рулить. Нещодавно я вперше побачив як патрульні надавали першу допомогу, але ніколи не бачив ДАЇшника, який би робив це. В останніх у машині лежала запакована в целлофан аптечка, яку вони, відколи купили, так жодного разу й не відкривали.

Сьогодні волонтери «МотоХелп» завжди готові зробити те, що не вдалося Дмитрові, коли він уперше став свідком аварії. Лише у квітні вони виїхали на 79 ДТП із мотоциклістами та двічі як екстрені медичні реагувальники. Станом на сьогодні в статистиці виїздів за травень значиться цифра 20.

Читай далі