Не треба лікувати мене від досвіду | Захист Патріотів

Фото: Микита Завілінський

Не треба лікувати мене від досвіду

Війна — це не «коли стріляють», а факт протистояння. Воно може бути економічним, інформаційним і взагалі будь-яким. Не потрібно вбивати українську армію, щоби знищити країну. Згадайте початок ХХ сторіччя.

«Жахіття війни» — не дуже розумію, що це. Страх, що переживав я, це страх свого невміння чи незнання. Чи того, що не зможу нічого вдіяти. А трупи, м`ясо й інше — то вже результат, на який ти не вплинеш. У той момент, коли я таке бачив, нічого в голові не було. Єдине «жахіття», що мені наснилося вдома: мій друг із батальйону ліз у небезпеку, а я не міг нічого вдіяти.

Жалість. До мене, до інших, до тих, хто втратив домівку, кохану/коханого. Я не певен як іншим, але з усіх кого знаю я, нам нафіг не потрібен ваш жаль. Або ставайте допомогти, або не заважайте. Від вашого жалю мертві не встануть, ноги/руки не відростуть. А от зробити так, щоби надалі того було менше, ви можете.

ПТСР — теж не до кінця розумію, що це. Не певен де межа, що треба лікувати, а що — ні. Знаю, що дехто вбивав після повернення додому. Але, бляха, я не певен, що це не правильно. Тому що, будучи такими толерантними до ворога чи зрадника, з нашою недосконалою системою, можемо догратися до втрати держави.

Якщо моя агресія — це ПТСР, то не чіпайте. Вона й до війни була. Моя агресія рятувала мене та інших від бійок. Не чіпайте мою агресію, вона часто робить гарні речі, на які ви не здатні.

Щодо лікування. Є дитина, яка мало ще знає й мало бачила, і є дорослий. Основна різниця — у досвіді. Чи треба лікувати досвід? Ніт!

Я бачив деякі речі, про які інші не хочуть думати. Тобто, це мій досвід. Не треба лікувати мене від досвіду. Прохання до тих, хто дупля не ріже, що там було: спочатку себе «полікуйте», бо ви багато чого не знаєте. Можливо мені й потрібно лікуватись… але коли я отримую рекомендації від тих, хто вважає, що, не бачивши того, що там було, ви краще знаєте що мені потрібно — краще не заважайте мені робити роботу, яку ви не зробите.

«Та облиш, війна колись закінчиться, що тоді будеш робити?». Війна для мене ніколи не закінчиться. Бо РФ — не головний ворог. Головний ворог — це союзник-д**бойоб. Для мене головний ворог — це люди, що не платять податки і вважають це нормою. Люди, які забили на якість своєї роботи, які кидають сміття не в смітник, які порушують ПДР, бо «всі ж так роблять». Цей ворог набагато страшніший за війська РФ, його не вдасться фізично знищити.

Від тупості і ліні більше помирають там, де не стріляють. Люди не можуть пов`язати те, що вони усюди кидають недопалки, з засраними вулицями. Зарплатню в конвертах — з х**овою медициною. Об`їзд по тротуару — з піз**цом на дорогах.

Ця війна вічна, і те, що всі звикли називати війною, сталося через нашу тупість та лінь, мою в тому числі.

«Герої!». Я не вважаю себе героєм. Для мене не існує живих героїв. Бо знаю забагато «героїв», що після війни почали робити відверто погані речі. Я на війну пішов не через те, що я «герой», а тому що не міг бути осторонь. Для мене залишатися вдома було важче, ніж поїхати на війну.

Людина, що прикрила собою іншого і загинула, — герой, я впевнений. А той, хто вижив, коли намагався, — я не певен. Бо чув від таких дуже багато такого, що в мене в голові протирічить поняттю «герой». Якщо хтось хоче стати героєм — то з ним щось не так. Я хочу перемогти, а не «медальку». Тому для мене герої — це ті, хто хотів перемогти, а не загинути, просто сталося інакше.

«Герої не вмирають. Повертайся живим». Після цього й жити не дуже хочеться. А от «повертайся зі щитом, або на ньому» — звучить якось краще. Мені іноді здається, що ми настільки любимо страждати, що це нас і вб`є. Послухайте пісні з USMC чи інших формувань із великою військовою історією. Там пісні про те, як вони знищать, відфігачать, про те, як вони переможуть.

“Жоден покидьок не виграв війни, вмираючи за свою країну. Виграє той, хто змушує інших бідних тупих покидьків вмирати за свою”, — Джордж Сміт Паттон.

«Ветеран». Занадто гучна назва для мене. Я був у АТО. Але, якось не бачу за собою права називати себе ветераном. Мій прадід отримав дві відзнаки за те, що зробив на війні. Я вивчав документи — пишаюсь ним. Сподіваюсь його не підвести, але я не чота тим, кого знаю з цієї війни. Не кажу, що маю право давати чи забирати це звання. Та прошу мене ветераном не називати. Принаймні поки що, а там видко буде.

Про медіа. Не бачу сенсу відділяти медіа від пересічних громадян. Бо вони роблять ту саму дурню, що й інші, просто впливу мають більше. Я про все: від безвідповідальності й «героїв» до ПТСР та лікування. Хлопці та дівчата з медіа, перестаньте пи**здіти про те, чого не знаєте. Кажіть більше «я не знаю», «я не певен». Кажіть про факти, а не про ваші здогадки чи оціночні судження. Це, до речі, усіх стосується. Брехня вбиває, просто не так швидко. Майте яйця сказати, що ви чогось не знаєте.

«Дякую!». За що? І навіщо мені ваше «дякую»? У РФ солдатів аж поменшало від вашого «дякую»?! Не знаю, чи потрібна комусь подяка, але мені точно дуже потрібно, щоби ви теж впряглись і допомагали. По максимуму. І це не означає, що вам треба бігти у військкомат чи починати волонтерити. Просто, б**дь, робіть свою роботу. Робіть чесно і відповідально, ніби востаннє. Якщо ви думаєте, що добре робите свою роботу — попросіть когось повернути вас на землю. Читайте, зростайте, розвивайтесь та фігачте — ото найкраще мені «дякую».

 

Інші статті на тему:

      Посттравматичний стресовий розлад, черепно-мозкова травма, секс і відносини

      Як продовжувати жити

      Як вести осмислене життя після військової служби       

      • Я повернувся з війни, тоді чому я такий розлючений?

Читай далі