Про важкі погляди. Дмитро Бурєнін про те, що часом буває на душі у волонтерів МотоХелп | Захист Патріотів

Photo by Dansun

Про важкі погляди. Дмитро Бурeнін про те, що часом буває на душі у волонтерів МотоХелп

Не знаю чому захотів написати цей текст. Усього однаково не напишу, тоді довелося б публікувати книгу.

Для початку кілька слів про сам МотоХелп. Ми волонтерсько-рятувальна організація, що займається допомогою при ДТП, переважно для двоколісних учасників дорожнього руху, хоча при отриманні інформації про потерпілих можемо відреагувати на будь-кого, хто потребує першої допомоги.

Це не завжди перша допомога, часом це збір інформації, консультування та інформування про подію учасників ДТП.

Слова «волонтерсько-рятувальна» означають насправді дуже багато. Це означає, що в нас є інструкції, протоколи та чіткі алгоритми дій відповідно до типу аварії (у нас вони поділяються на 4 типи). Кожний волонтер знає, як він повинний збирати інформацію, які фото зробити (вони не художні, ми не ЗМІ й не публікуємо їх). Він знає, як проконсультувати людину з юридичної точки зору. Також він знає, як надати першу допомогу, а світловідбиваючий жилет з аптечкою це маст-хев для кожного з нас. Надання першої допомоги відбувається строго за законодавством України (Наказ МОЗ № 398) та міжнародними стандартами надання такої допомоги. Ми не медики, і не парамедики в правильному розумінні цього слова. Ой… ще волонтер зобов’язаний заповнити нудний звіт про виїзд.

Однак, кожен волонтер — це підготована людина, котра бере на себе велику відповідальність. Знання та навички постійно вдосконалюються: якщо волонтер відстає, то «підтягуємо» до відповідного рівня, якщо волонтер банально не хоче вчитися та розвиватися, то ми прощаємось, тому що… відповідальність. Халатність, у нашому випадку, може дуже дорого обходитися.

Одне з наших завдань (найскладніший із наших алгоритмів) — виїзд у лікарню для «важких» постраждалих (коли стан оцінюється як важкий, неважливо стабільний чи ні). У такій ситуації ми намагаємося залучити максимум ресурсу — оперативний пошук родичів, допомога їм у лікарні та в комунікації з лікарями. Допомога зі збором коштів на їхні реквізити… Якщо родичів немає, то закуповуємо екстрені медикаменти на операційний чи реанімаційний етап, коли це необхідно. Там є ще купа другорядних дій: допомога із санітарним перевезенням лежачого постраждалого, пошук донорів крові тощо.

Незабаром виповниться 12 років відколи я цим займаюся. Якою б роботою ми не займалися, всюди є своя психологічна трансформація. Тим паче в людей, чия робота пов’язана з ризиком для їхнього життя, людським болем, стражданнями, іноді — смертю…

Не зважаючи на те, що ми волонтери, наша психіка з часом також трансформується під справу, якою ми займаємося.

Чим частіше ти надаєш першу допомогу, тим більше ти звикаєш до факту, що постраждалому буде боляче. Насправді, йому було боляче ще до надання допомоги, просто без допомоги йому буде гірше. Наскільки гірше — залежить від травми.

Тому людський біль — це невід’ємна частина всієї цієї історії. Це в жодному разі не означає, що ти як рятівник «забиваєш» на постраждалого чи тобі байдуже — навпаки, ти не лише йому допомагаєш, ти його захищаєш.

Ти просто знаєш, що треба робити з цією травмою, бо сталася «несправність». Залежно від серйозності травми чи «несправності» бувають різного ступеня тяжкості. Це вам як приклад трансформації психіки рятувальника, який надає першу допомогу.

Я часто приїжджаю до лікарні в серйозних випадках. Окрім закупівлі медикаментів чи пошуку родичів ми часто допомагаємо із «санітарною» роботою — перевезення на каталках, допомога з перекладання постраждалого (повірте, це не так уже й легко, коли в пацієнта перелом тазу чи хребта), допомога з усуненням одягу чи екіперування для огляду лікарями. Якісні ножиці та рукавички в таких ситуаціях рулять.

Щоправда, так співпрацювати вдається лише з однією лікарнею в Києві, але туди часто везуть з усіх ДТП на правому березі. З лівим берегом складніше, але це інша історія.

Попри все, робота з постраждалими не є найважчою для мене. Там ти під адреналіном (якщо все серйозно), ти в «екшені».

Важко — це родичі, які приїздять на місце ДТП із загиблим чи до «важкого» в лікарню. Важко — це викликати родичів у лікарню й дізнатися, що їхній рідний помер, поки вони їхали, і що ти будеш першим, хто їх зустріне.

Важко зазирнути в очі людини й побачити безодню горя, відчаю та розуміння, що змінити нічого не можна. Хоча оце розуміння не завжди приходить до них одразу.

Ми навчилися добре орієнтуватися в серйозності ситуації. Часом ми можемо заздалегідь знати, що робити далі, коли й куди поїдемо за закупкою в реанімацію. Чи розуміємо, що проблема, з якою лікарі працюють на цей момент, це лишень перша з багатьох операція, адже вони теж працюють за пріоритетами. А «зібрати кістку» далеко не завжди є пріоритетом при політравмі й шоковому пацієнті. Чи що «планова» операція, це не так страшно, навіть якщо вона кілька разів переноситься й постраждалий кілька додаткових днів лежить у її очікуванні. Це завжди всіх злить і дратує… Але зовсім інша картина, коли всі починають метушитися й терміново готувати операційну та проводити низку протишокових заходів…

Ми (медики, тут ми вас розуміємо) не даємо надії й ніколи не кажемо, що «все буде добре», коли розуміємо які ризики пов’язані з травмою можуть виникнути (ми, звісно, бачимо картину далеко не на рівні з хірургами, але й у нас за десяток років рівень далеко не базовий, щоби розуміти які пошкодження чим загрожують). Травми головного мозку, перелом тазу, множинні переломи ребер, забій серця, розрив печінки, переломи хребта, як працюють нирки… Там дуже довгий перелік травм, коли язик не повертається сказати «все буде добре». Допоки цього постраждалого не випишуть із відділення інтенсивної терапії, може статися будь-що.
Важко — це коли ти вже «впрягся» допомагати черговому «важкому» постраждалому, контактуєш із родичами, постиш про збір коштів, їздиш до лікарні… а кістлява однаково його забирає. Не вдалося, таке буває, що ж, це життя.

От тільки очі й погляд родичів із тобою залишаться назавжди. На таке «захист» не спрацьовує. Це наче куля, що прошиває бронежилет. Навіть якщо ти поводишся віддалено, говориш стандартні фрази про співчуття (хоч і щирі) і від усієї душі бажаєш сил пройти через це… За цей десяток років ти точно знаєш, що сили їм дуже знадобляться.

Кумедно, майже ніхто з мотоциклістів, яким я розрізав одяг чи яких перекладав на ноші, мене не пам’ятають. Це насправді добре, це не ті спогади, які їм необхідно зберігати в голові, та і знайомство таке собі.

Але я вже давно не питав себе «навіщо воно мені треба?!». Навіщо ця зростаюча колекція внутрішніх демонів, які можуть наробити в душі біди?

Насправді тому, що в тексту згори є інший бік.

Перший: складно не займатися такою справою як надання першої допомоги, коли в тебе є все для цього необхідне. Знання, вміння, інструмент, мотоцикл, система МотоХелпу, яка довела свою ефективність, і команда так само підірваних людей. Якщо волонтерів інтегрують у систему надання екстреної допомоги, то ми будемо ще ефективніші й за можливості отримувати оперативну інформацію про постраждалих, ми зможемо підтримувати їх до приїзду бригади швидкої допомоги (виклики до нашого оператора йдуть із затримкою, що часом зводить надання першої допомоги нанівець, навіть якщо затримка на 15 хвилин уже беззмістовна з погляду порятунку й допомагати потрібно вже в лікарні при важких випадках).

Другий. Є інший погляд родичів — коли їхній син-донька-дружина-чоловік-батько таки перемогли кістляву. Він уже не в реанімації, головна небезпека минула. Насправді цей погляд звернутий не на нас, а на їхнього рідного (ми граємо в цій історії не ключові ролі, «скоряки» й лікарі — ось люди, які насамперед рятують постраждалих). Але ти однаково це бачиш, хоч і рідко. У них попереду довгий шлях одужання, реабілітації, відновлення й більша частина з них забудуть про МотоХелп, тому що насправді в них інакші пріоритети, їхня мета — повернути до повноцінного життя близьку людину. І це нормально.

Ми нечасто це бачимо, тому що на етапі «палати» ми вже не допомагаємо цьому постраждалому. Хіба під час виписки допоможемо додому перевезти (Червоний Хрест — привіт, тут ми завжди разом), якщо він лежачий. Тому що… у нас уже наступний «важкий» і новий бій із кістлявою, де будуть рубатися всі: сам постраждалий, медики, родичі й ми з вашою допомогою.

Але в кожній такій перемозі, десь є й наша, хоч і невелика, часточка. Це неможливо покинути. Це спосіб життя. І якщо говорити словами тих, хто вірить у долю, то я вдячний долі, що в мене життя саме таке.

Дякую тим, хто підтримує нас!

 

Слідкувати та допомогти проекту можна на офіційній сторінці МотоХелп у Facebook

Оригінал статті: https://www.facebook.com/motohelp.kyiv/posts/2338211339758327 

Читай далі