ПТСР: коли ніхто не вірить, що тобі насправді боляче | Захист Патріотів

Фото: Russell Johnson

ПТСР: коли ніхто не вірить, що тобі насправді боляче

З п’яти років я жила з тілом, яке завдавало мені болю. Сильний головний біль у віці п’яти років, біль у суглобах, який прикував мене до ліжка коли мені було дев’ять. Потім підлітковий вік. Виснажлива втома, чутливість до звуків і температури, біль в усіх м’язах і суглобах, симптоми як при грипі. Біль тривав протягом кількох тижнів, часом місяців, а тоді раптово зникав. Мій батько, який був лікарем, показував мене різним фахівцям, які призначали аналізи крові. І всі вони повторювали одне й те ж: з тобою все гаразд, мабуть усе це у твоїй голові. Вони виключили різноманітні хвороби й на тому все. Велика подяка моєму батькові за те, що він ніколи не здавався, хоча відповідь і не була знайдена до його смерті, коли мені виповнилося 18 років. Навіть фахівці клініки Мейо були розгублені. Особливо, коли я пройшла психологічні тести і вони виключили депресію.

Що зі мною було не так? Збоку я виглядала добре. Але почувала я себе недобре. Я відчувала занепокоєння кожного разу, коли відвідувала лікаря, тому що знала, який висновок буде зроблений. Я розповідала свою історію знову і знову, і мені ніхто не вірив. Навіть моя сім’я сумнівалася. Вони думали, що я це роблю, тому що ледача. Я почала сумніватися в собі. Чи все це було в моїй голові? Що це могло значити? Усе це тривало до 22 років. Я була прикута до ліжка протягом шести місяців. Моя втома була настільки лютою, що для того, щоби прийняти душ, необхідно було зібрати всі сили, а потім одразу повертатися до ліжка. І тоді мені зустрілася лікарка, яка мала сміливість кинути виклик своїм колегам і повірити мені. Вона була в авангарді досліджень фібромалгії, явища яке лікарі тільки починали усвідомлювати. Її віра в мене змінила моє життя. (І я з вдячністю хочу сказати, окрім хронічного болю в шиї й мігрені, усі інші симптоми повністю відступили). Але я знаю, що це таке, коли з тобою щось не так і ніхто тобі не вірить. Я знаю, що відчуваєш, коли люди оцінюють і ставлять під сумнів твою чесність і психічне здоров’я. І коли тобі не стає краще протягом певного часу, прийнятного за їхнім уявленням, вони припиняють із тобою спілкуватися й часто відмовляються від тебе.

Ти знаєш, що це таке, чи не так? Я знаю, що так.

ПТСР, душевні травми, депресія та хвороби, які випереджають розуміння медицини… люди просто не сприймають цього. Вони думають, що ти все вигадуєш, що ти ледачий, що ти просто нетовариський, що ти зобов’язаний на спроможність усе подолати і продовжувати життя, яке вони вважають правильним. Вони тебе не бачать. Вони бачать твої симптоми та поведінку. І до цього нічого додати. Коли біль пов’язаний із травмою, як у випадку з ПТСР та більшістю психологічних травм, оточуючі не розуміють, що ти просто не можеш відпустити його й рухатися далі. Ось просто так. Вони знали тебе, коли ти був сильним, і їм важко повірити, що ти не можеш подолати цей стан. Якщо ти протягом багатьох років намагався покращити свій стан і не просунувся, у цьому вони часто бачать слабкість (замість неймовірної витривалості й сили, яка потрібна для того, щоби боротися з цим рівнем болю й керувати ним так довго).

Боляче, коли тебе не розуміють. Це робить тебе самотнім. Це руйнує стосунки. Це розбиває сім’ї. Це залишає почуття сорому за те, що ти не достатньо сильний, і сумніваєшся в собі. Сумно те, що якби твої рани або хвороба були видимі, якби в тебе був рак або ти втратив кінцівку, люди були б більш прихильними й чуйними. (Хоча, до слова кажучи, люди не гають багато часу на тих, хто одужує не достатньо швидко. Я знаю, що ті, хто має видимі рани і хвороби, також «залишаються позаду», коли їхні страждання тривають).

Чому людям так важко зрозуміти?

Насамперед, давай внесемо ясність. Я не кажу про бажання жалості чи співчуття. Ти стійкий, ти пройшов через пекло, твій поріг страждань і болю вищий, ніж більшість людей зможе будь-коли осягнути, у тебе також є завзятість та витривалість. Тобі не потрібен хтось, щоби пожаліти. Зовсім навпаки. Тобі потрібен хтось здатний бачити крізь біль і нагадати про твою силу й мужність, і можливість досягати свого.

Але що відбувається, коли в тебе є невидимі травми? Ти повертаєшся додому і близькі починають спостерігати, як ці травми проявляються у твоєму настрої, у твоїх рішеннях, у твоїй здатності бути близьким до них, виказувати своє ставлення… і що вони бачать? Людину, яку вони не впізнають. Це їх лякає. Вони продовжують вірити, що ці травми просто зникнуть, або ще гірше, вони не вірять, що твій біль є або може бути таким сильним, як ти стверджуєш. Якщо ти втрачаєш роботу, ти стаєш невдахою. Якщо ти не відвідуєш вечірки та громадські заходи, ти стаєш асоціальним. Якщо ти відключаєш Facebook, тому що не можеш витриматити «цього шуму», ти стаєш недружнім і відірваним від реального життя. І так далі.

Люди сподіваються, що ти повернешся до себе колишнього. З часом їм стає все важче жити з твоїм гнівом і іншими симптомами (тому що дуже важко жити з гнівом і неприйняттям), їхня надія починає згасати. Необхідно зрозуміти, що твою поведінку вони сприймають на свій рахунок — особливо, якщо не знають, через що ти пройшов*. Ти гніваєшся через ті випробування, що випали на твою долю, але для них це виглядає, ніби ти просто постійно сердишся на них. Гнів ображає і відштовхує людей. І з часом, за відсутності розуміння причини твого гніву, люди припускають, що саме вони є проблемою, і тому віддаляються.

(Я не хочу, щоби хтось із членів сім’ї, який читає це, думав, що я не розумію, наскільки боляче і стресово для вас є піклування про людину з ПТСР і психологічними травмами. Це важко. Глибина цих травм настільки велика, що болить і у вас. Ці страждання є одними з найсильнішихсеред тих, які можуть відчувати люди. Ми часто не визнаємо це, але необхідно це зробити. Інакше ми ризикуємо вважати людей із ПТСР/психологічними травмами ледачими, невмілими, слабкими або байдужими. Але вони не такі.)

Люди часто припускають, що такі травми є тимчасовими. Такими, що швидко зцілюються. Що існує якийсь швидкий спосіб усе владнати. Та в реальності такі травми суттєво змінюють твою особистість. І ці зміни (а не симптоми або біль) постійні. Якщо цей факт не прийняти, не буде простору для зцілення, зростання, трансформації, змоги стати сильнішим, мудрішим і ціліснішим. (Усе це можливо, коли біль і травми визнані і прийняті, і стають початком для відновлення почуття власного «я» й мети).

Якщо у вашій сім’ї або серед ваших коханих є людина, яка страждає від ПТСР і психологічних травм, ви маєте зрозуміти, що такі травми є глибокими і змінюють життя. Повернення назад немає. Ти можеш тільки почати з того місця, де зараз знаходишся, і йти вперед. Такі травми — не те, що хтось хотів би мати. Вони затяжні, тому що ваша близька людина діяла з надзвичайною мужністю, була готова ризикувати своїм життям заради когось іншого і/або заради того, щоби вижити.

Я щиро вірю, що якщо ми докладемо зусиль, щоби зрозуміти, припинити засуджувати і спробувати уявити, через що пройшов кожний із нас, можна буде зцілити більше стосунків. А травмовані зможуть отримати ту життєствердну віру в них, що дозволить припинити намагатися обґрунтувати, чому вони такими є, і зосередитися на пошуку шляху зцілення.

* Якщо ви не знаєте, через що пройшла ваша близька людина, а вона не може або не хоче вам розповісти, спробуйте самостійно дізнатися, з чим стикаються люди за подібних обставин. Існує багато розповідей, які допоможуть вам поглянути на все зсередини і зрозуміти, що вас чекає в майбутньому. Усвідомлюючи, що кожен переживає травму по-своєму, час відведений, щоби спробувати уявити собі як це, може допомогти змінити власне сприйняття вашої близької людини.

 

Статтю перекладено з дозволу авторки. Це ще один наш переклад із серії матеріалів письменниці Бріти Ріке-Драґіцевіц. 

Протягом кількох років авторка жила і працювала репортером у повоєнному Сараєво, Боснія. Писала для The Associated Press, The Los Angeles Times та інших видань. Через власний духовний досвід та досвід життя з тими, хто вижив у війні, вона знайшла зцілення, надію та відновлене відчуття цілісності життя після війни.

Оригінал статті: https://lifeafterwar.org/2014/10/14/ptsd-when-no-one-believes-your-pain-is-real/

Інші статті на тему:

      Не треба лікувати мене від досвіду

      Посттравматичний стресовий розлад, черепно-мозкова травма, секс і відносини

      Я повернувся з війни, тоді чому я такий розлючений?

      Як вести осмислене життя після військової служби       

      • Як продовжувати жити

Читай далі