Те, що мене ламало | Захист Патріотів

Те, що мене ламало

Я завжди жартувала, що з лікарнями стосунки в мене не склалися. Після мого народження й тижня в пологовому з мамою я туди не потрапляла. Хіба як відвідувач, коли бабуся хворіла чи хтось із друзів. Пам’ятаю, як минулого літа знову говорила про це з хлопцем — знову жартома. Навіть не згадаю, чому почали про це говорити. Ми домовились, що з медзакладів на стаціонар потраплю лише в пологовий.

Це було чудове й насичене літо: багато сонця і спеки, багато пригод і поїздок. У пам’яті залишились 10 днів у наметі й шаленому ритмі, де я відкривала нові грані своєї сили і свідомості. Потім море — чисте, прозоре й безмежне, і знову 5 днів у наметі — уже на пляжі. Через три дні наступна подорож — без наметів, без готелів, з ночівлею просто неба й сотнею кілометрів пішки за три дні. І це все в серпні — пекучому і прекрасному.

Попереду — новий етап життя: навчання в могилянці, нова робота, нові друзі. Так я собі запланувала. У моїй голові вимальовувалися прекрасні осінні дні, бабине літо й останнє морозиво. І навчання-навчання-навчання.

Реальність вирішила пожартувати з моїх планів. У перші дні осені я потрапила в лікарню, з якою ніколи не планувала мати нічого спільного. У сіру, облізлу, холодну лікарню. Відділ нейрохірургії. Діагноз і паніка. Здається, я б пережила багато інших операцій, але втручання в голову приводило мене в шок. Усе ж, була надія на медикаментозне одужання і я щодня, щохвилини вірила й наповнювала себе оптимізмом і щастям, щоби спрацював ефект плацебо. Два тижні дивилася на сусідок зі страшними діагнозами і хворобами, які навіть уявити важко, і вірила, що в мене все мине.

Нічні таргани, запах ліків і немічний вигляд людей після операцій повільно робили свою справу. Майже щодня лунали нові діагнози: рак, саркома, витік кісткового мозку, гематоми… Я слухала й думала, що мені пощастило порівняно з жінками, яким озвучували ці діагнози.

За два тижні життя в лікарняних стінах я почула і свій вирок — операція. О-П-Е-Р-А-Ц-І-Я. Пролунало, як єдиний вихід із ситуації. Лікарі взагалі дивувались, як я з таким стисненим мозком ходжу, не падаю й нормально себе почуваю, чому в мене не болить голова і я не п’ю знеболюючі.

У той момент мене турбували дві речі: мама і волосся. Я дуже боялася сказати мамі, що потрапила в лікарню, ще більше — говорити про свій діагноз, а найбільше — про те, що мене все ж оперуватимуть. Я боялась, щоб у неї не стався рецидив через нерви й переживання.

І я довго торгувалася з лікарем стосовно свого волосся. Вмовляла залишити хоча б частинку, на половині голови, бо уявити себе не могла без нього. Не знала, чи прийму себе, чи сприйму свій новий вигляд. Пам’ятаю, у середу перед операцією втупилась у стіну біля ліжка і плакала. Я рідко плачу через життєві труднощі, але тоді не стрималась.

Наступного ранку мене чекали всі кола пекла: гоління й сама операція. Своє волосся й голову я не довірила медсестрам, бо бачила їхню халатність. Сергій прийшов із ножицями, машинкою, набором бритв і приступив до роботи. Сергій, який так любив моє довге волосся. Коли почали зустрічатись, ми домовились, що він не відпускає довгої бороди, а я — не стрижу волосся. Доля посміялася з нас — він постриг мене сам. На щастя, бороду з такого приводу відпускати не став.

Я не бачила себе лисою, не хотіла дивитись у дзеркало. Та і взагалі я в нього подивилась уже вдома. Через місяць.

Найбільше я боялася прокинутись і все забути. Чомусь у голові застрягла думка, що я можу не впізнати маму, Сергія, друзів, забути все і всіх. Це, мабуть, найбільше, що мене лякало. Я не хотіла забувати своє життя: воно дивне, неоднозначне, але цікаве.

Пам’ятаю, мені ввели наркоз, я спитала чи це він і заснула. Спала й нічого не бачила — жодних снів, марень. Нічого. Уже коли прокинулась, то зрозуміла, що операція — квіточки порівняно з тим, що мене чекало. 5 днів на незручному матраці без можливості встати чи поворухнутися. З голови стирчала трубка як провід інопланетянина. Я не думала, що витримаю ці 5 днів. Уявляла, як мої мізки витікають через ту систему і я потрохи божеволію. Кожна спроба поворухнутися, випити води чи з’їсти щось, закінчувалася блюванням. Тиск і все таке. Але був у цьому й позитив — я круто схудла й ще з дренажем думала, як залишитись у такій вазі. Звісно, нічого не вийшло — наїла все за кілька днів.

Вцілому, мій перший раз із лікарнею тривав місяць. Так як робити цей місяць було нічого, та й не можна (я ховала планшет від медсестер і дивилась уночі серіали), я багато думала. Передумала все на світі. Як не продуктивно пройшов цей місяць, скільки я втратила енергії, часу й сили, скільки всього можна було зробити. Втратила місяць навчання й думала, як вибратись із ями боргів домашніх завдань.

У лікарні переосмислила стосунки з багатьма людьми. Такі моменти дають зрозуміти, хто твій друг, а хто ні. Багато людей перевела зі статусу «друг» у «знайомий».

Це цікавий досвід, хоч і не дуже приємний. Одного разу вистачить, щоби зрозуміти, що більше повертатися туди не хочеш. Мені ж залишалося вірити, бо попри довгий шлях проблема не була вирішеною. І я вірила, звикала до нової зачіски, нових емоцій і почуттів.

Виявилось, що моя голова не така вже й велика й у мене рівний череп. Я зламала багато звичок, комплексів і стереотипів про своє тіло. Але не зламала себе.

Читай далі