Як говорити з ветеранами про війну та залишатися при цьому людиною | Захист патріотів

Фото: prm.ua

Як говорити з ветеранами про війну та залишатися при цьому людиною

«Ти просинаєшся вранці, земля ще холодна, але там уже стільки живності бігає. В кількох сотнях метрів лінія розмежування, зброя і смерть. Але зараз — в цей момент одразу ж після пробудження — я лежу і милуюся мурашками, жуками та вужами, які повзають біля мене. Тут життя, але за п’ять хвилин я мушу вставати і робити те, що повинен».

Так мені описував свій воєнний досвід один знайомий. В машині у нього про всяк випадок лежить повністю спакований рюкзак та готове усе спорядження. Фізично чоловік повернувся із зони бойових дій на сході України понад рік тому, але досі працює над тим, щоб повернутися й психологічно. 

Він не говорить про вбивства та смерті, і не сказав би нічого, навіть якби у нього запитали про це. То як поводитися?

Ветерани — люди

Нещодавно ветеранка АТО та командир взводу Київського військового ліцею ім. Богуна Юлія Микитенко опублікувала допис. Йшлося про її враження від поїздки до Сполучених Штатів Америки. Там їй дякували за службу, хоча вона була одягнена не в американську, а в українську військову форму.

Юлія каже, що «безглуздо вимагати від (нашого — прим. ред.) суспільства того, чого воно не вміє», але розуміє, що ми лише вчимося спілкуватися із військовими та ветеранами. Для України війна — нове явище, але вона триває уже шостий рік, а культура подяки та побутового спілкування так і не виробилася. 

Ветерани — такі ж люди, як і ми. Їм важливо, щоб до них не ставилися «по-особливому». Щодо побутового спілкування діє єдине правило: 

Подяка військовим за їхню службу — знак того, що вони роблять це недаремно, і люди, яких вони захищають, знають про те, що їм доводиться переживати на війні. Так, нам інколи складно висловити слова подяки, але навіть не потуплений у землю погляд буде цінним для ветеранів.

У людей, які не стикалися із війною, часто виникає цілком логічний та природний інтерес до того, який досвід отримали ветеран або ветеранка на фронті. Як це — вбивати? Як це — ночувати під обстрілом або боятися сходити в туалет, адже може відбутися раптова атака? Як це — повертатися назад до цивільного життя?

Це нормально для цивільних — цікавитися таким. Також нормально для ветеранів відмовлятися відповідати. Спогади можуть бути надто болісними, а питання — надто гострими або однотипними. Важливо пам’ятати, що воєнний досвід може бути травматичним, а тому:

Ми підготували для вас кілька порад як спілкуватися із ветеранами, щоб зробити діалог комфортних для всіх.

Питання, яких слід уникати

«Ви вбивали?» Так, військові інколи вбивають. Ні, вони не хочуть про це говорити, бо це — страшно і психологічно важко. Цивільні ставлять це питання частіше, ніж ми думаємо, хоча так само часто лунають заклики не питати про вбивства просто так. 

Військові захищають країну та нас із вами. Вбивство — складне психологічне рішення, до якого їх готують під час навчань, але до якого все одно ніколи не будеш готовим. Говорити про вбивства — чи не так само складно, як вчинити його. 

«Ви бачили мерців?» Так, на війні є загиблі. Ні, це не найкращий спогад, який вони хочуть з вами обговорити. Навіть, якщо ви — його близька людина.

Вигляд мертвого тіла — свого товариша зі служби, мирного жителя чи ворога — назавжди закарбовується в пам’яті. Військові ніколи не забувають цього і не мають бажання зайвий раз згадувати про це лише тому, що вам цікаво.

«Який у вас найгірший спогад із війни?» Повірте, ніхто з ветеранів ніколи не розповість вам про нього, адже намагається забути його. 

Образи загиблих товаришів, поранення, власне бойові дії та руїни війни — ви впевнені, що готові вислухати історію? Якщо ні, не ставте такого питання, адже військовим вдвічі складніше про це говорити — вони це пережили.

«О, я теж майже пішов (-ла) служити, але…» Усе, що співрозмовник скаже після слова «але» нівелюється.

Військові роблять свою роботу та вважають її почесною й гідною поваги. Військова служба країні та суспільству — усе їхнє життя. Такі заяви про бажання і подальшу неможливість служити ніби зводять нінащо усе, чим займаються військові.

«Мабуть, у вас ПТСР?» Так, ветеран, якому діагностували посттравматичний стресовий розлад, палає бажанням обговорити його із вами.

Позиція «служив — отже, маєш ПТСР» є стереотипом про жертву. За статистикою, лише 3-6% ветеранів мають такий розлад, інші ж легше переносять військову службу та воєнний досвід. Та поширення негативного стереотипу відсторонює суспільство від ветеранів, адже люди очікують, що вони агресивні та неконтрольовані. (Спойлер: ПТСР проявляється не лише так. Читайте більше тут)

«І як воно там?» Без коментарів.

 

Питання, які можна ставити

«Де ви служили і чому обрали саме цей рід військ?» Військові зазвичай пишаються своєю військовою частиною і готові розповідати про це усім. 

Сухопутні війська, Повітряні та Військово-морські сили Збройних Сил України, десантно-штурмові війська — вам цікаво дізнатися особливості кожного роду військ? Кожен військовий підрозділ відрізняється своєю культурою, звичаями та історією. Якщо ви цього не знали, сміливо питайте. Ветеранам буде приємно поділитися із вами.

«Ви досі служите? Чим ви займаєтеся зараз?» Частина військових залишає службу після травматичного досвіду, частина — повертається назад на війну. 

Таке питання дозволяє вам дізнатися, як зараз справи у ветерана/ки та яке рішення він прийняв. Також, вам можуть розповісти про побут військової служби, згадають цікаві та яскраві історії, а не бойові ситуації.

«Чому ви пішли служити?» Рішення піти на військову службу — одне з найголовніших в їхньому житті, і зазвичай вони пишаються тим, що прийняли його.

Часто надихають родичі або друзі, які служать в армії, або стається якась важлива ситуація, коли підліток вирішує присвятити своє життя військовій справі. У будь-якому випадку, людина захоче вам про це розповісти.

«Яка робота була для вас найважливішою?» або «Чим ви займалися у вільний час?» Не всі військові тримають в руках зброю. Вам розкажуть про те, чим займаються під час служби, які обов’язки та функції у них є. А також, як проводили вільні вечори. Повірте, це цікаво.

Додайте трішки гумору і запитайте щось на кшталт: «А їжа у вас там і справді гумова, як нас тут лякають?» або «Ви навіть в душ ходите зі зброєю?». Ставте питання, які розкривають у вашому співрозмовникові людину, а не солдата. 

Питання, які наштовхують на роздуми

Якщо ви відчуваєте, що налагодили контакт із людиною і можете питати про щось більш важливе, аніж про місце служби та обов’язки, спробуйте наштовхнути її на роздуми. Для ветерана/ки цінною буде можливість проаналізувати власний досвід, а для вас — право почути відповідь на питання.

«Чим ви найбільше пишаєтеся, коли одягаєте військову форму?» або «Який досвід зі служби є для вас найціннішим?» Так, ветеран/ка замислиться, виникне незручна пауза в розмові, але відповідь буде прекрасною. 

Буває таке, що військові впродовж служби не замислюються про таке, а коли йдуть у відставку — не бачать сенсу аналізувати досвід. Ваше питання дасть їм поштовх.

«Як змінилася країна і люди, поки вас не було?» або «Що ви відчували після повернення додому?» Аналогічно, ветерани можуть не вважати за потрібне думати про зміни всередині та навколо себе.

Станьте своєрідним каталізатором до роздумів. Воєнний досвід — важливий досвід, який часто змінює життєві орієнтири, а тому після повернення ветерани часто не можуть звикнути до нового життя.

«Чи пішли б ви знову на війну?» Більшість ветеранів дадуть ствердну відповідь.

Для них важливо — служити державі і її народу, виконувати свій обов’язок та відчувати, що це комусь потрібно. Таке питання допомагає налагодити діалог між суспільством та ветеранами: воно ставить на порядок денний потреби і можливості обох сторін.

Вміти слухати і чути одне одного — ось як виглядає справжній діалог. 

А також, не забувати про подяку за службу

Читай далі