UTLS: Екстрим курс «Згадати все» | Захист Патріотів

Фото: Віталій Маріаш

UTLS: Екстрим курс «Згадати все»

На одному з корпусів Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги висить плакат-вказівник «UTLS — Підтримка життя під час травми». Тут лікарі опановують передові практики та алгоритми з надання невідкладної допомоги на догоспітальному етапі й у перші години перебування пацієнта в лікарні.

«Підтримка життя під час травми» не є курсом підвищення кваліфікації у звичному розумінні. Це не конференція, не цикл нудних лекцій та не відвідини заради галочки. Тут лікарі мають можливість працювати в нових для себе умовах та відкривати нові межі своїх можливостей.

Екстрим-курс «Згадати все»! — жартує одна з лікарок під час перерви.

І справді, курс вимагає згадати та відтворити під час симуляцій усі набуті протягом навчання та практики в лікарнях навички. Інструкторами UTLS є досвідчені лікарі з України, США та Великобританії. Цього разу слухачів курсу навчають виключно інструктори з України, і це є новим досвідом для них.

Спершу слухачі курсу відвідують лекції, потім проходять практичні станції — там інструктори навчають швидко та правильно розставляти пріоритети при наданні допомоги травмованим пацієнтам. Завершальний день курсу — симуляція в реальному часі. Курс UTLS триває шість днів та має на меті навчити лікарів працювати в команді за єдиним алгоритмом.

UTLS
Фото: Віталій Маріаш

У кімнаті для інструкторів курсу в обідню перерву обговорення поточних планів. Лекції щойно завершилися, і за планом далі практичні заняття.

Ти будеш у п’ятій кімнаті. У тебе алгоритм обстеження та надання допомоги при пошкодженні магістральних судин.

Так точно! — каже інструктор Денис.

Що тобі потрібно?

Манекен і чистий джгут.

У манекена є ім’я. Її звати Моць Антоніна Петрівна. Так само, як і всіх пацієнтів Дениса з часів інституту. У США невідомих пацієнтів називають Джон та Джейн Доу, а в Україні інструктор UTLS Денис має Антоніну Петрівну. Він накладає їй джгут і щось пише на папірці, що до нього за легендою прикріпили лікарі швидкої допомоги.

— Що ти пишеш на наклейці?

— Пишу час, коли на ногу потерпілій наклали джгут. Усе одно лікарі ніколи не дивляться на нього. Не фіксуйте перед лекцією пов’язку на ногу правильно, будь ласка. Мені навпаки треба неправильно! — Денис готується до проведення чергової лекції та налаштовує всі необхідні елементи на манекені. Навмисне невірно, аби слухачі курсу виявили помилки та виправили їх.

 

Рефлекси залишаться

Часто причиною смерті або серйозних ускладнень після травми стають не лише неправильно надані домедична та медична допомога, а й людський фактор. Військовий лікар Андрій каже, що відпрацювання навичок на манекенах дозволяє запам’ятати алгоритм дій.

— На мою думку, тут основне завдання — менше думати, більше діяти. Більшість людей зупиняються, коли задумуються. До того ж, здається, Наполеон казав, що будь-який план дій на полі бою стає неактуальним після першого пострілу. Ситуація в реальному житті ніколи не буде схожою на ту, з котрою ти працював на навчанні. Але рефлекси залишаться.

Для того, аби менше думати під час маніпуляцій та діяти послідовно й без помилок, лікар мусить розуміти, що саме він робитиме, як його дії допоможуть хворому та чи зможуть вирішити проблему максимально ефективно.

Сплановані дії лікаря — шанс на порятунок для постраждалого. Інструктори UTLS вчать швидко аналізувати ситуацію та надати допомогу згідно зі світовими стандартами. Вони вчать не менше думати, а думати більш якісно.

ГО «Захист Патріотів» організовує курс «Підтримка життя під час травми» для лікарів з осені 2015 року. За цей час такі навчання вже пройшли 145 військових та 335 цивільних лікарів. Цього разу приєдналися ще нові 24 спеціалісти.

Участь у курсі UTLS беруть лікарі різних спеціалізацій: анестезіологи, хірурги, травматологи, лікарі загальної практики. Частина з них працює в лікарні, де і проходять заняття, а частина — військові лікарі. Не всі контактують із пацієнтами, яких привозить швидка допомога, але всі мають справу з травмами різного характеру.

 

Співпраця різнопрофільних лікарів у маленьких командах має навчити їх діяти в екстрених умовах злагоджено та правильно розподіляти обов’язки між собою, каже інструктор Ігор.

— Ми працюємо в маленьких штормових групах по 4 людини. Так можна максимально розібрати всі питання, що цікавлять лікарів, кілька разів пройтися по матеріалу. У цих же групах вони йдуть на станції та на симуляції, бо за кілька днів курсу звикають один до одного й можуть працювати разом у команді.

Ярослав планує найближчим часом приєднатися до команди інструкторів UTLS, тому цьогоріч він проходить стажування. За професією він — дитячий анестезіолог. Каже, що з травмами стикається часто.

— Я розумію, що через незлагодженість команди та відсутність певних знань ми втрачаємо час та навіть можемо позбавити пацієнта життя. У мене був такий досвід, коли я був в АТО. Я тоді ще не знав, що робити з такими травмами.

 

Усе робиться мовчки

У лікарні, де працює слухачка курсу Тетяна, немає обладнання, про яке розповідають інструктори. У них немає комп’ютерної та магнітно-резонансної томографії (КТ та МРТ відповідно). Проте в наявності рентген.

— Якщо о третій ночі привезли пацієнта, то з дому викликають анестезіолога, ми кличемо ліфтерку, яка з іншого корпусу біжить і викликає нам ліфт. Ми бігаємо з корпусу в корпус, перевозимо хворого, бо в нас немає навіть переносного УЗД-апарату. Зараз це відбувається саме так.

На додачу до того, що обладнання інколи не відповідає тому рівню, про який розповідають інструктори і який мав би бути в кожній лікарні, лікарям доводиться боротися і з іншою проблемою — справою звички. На курсі UTLS лікарі з більшим стажем роботи часто сперечалися з інструкторами, бо «звикли працювати по-своєму».

Це пов’язано із радянською системою навчання, що сформувала певний підхід до лікування пацієнта та до співпраці між лікарями різних спеціалізацій. Коротше кажучи, йдеться про систему, яка націлена на підтримку власного існування, а не життя пацієнта.

Командний підхід до роботи та обговорення в процесі лікування для лікарки Тетяни є логічними та очікуваними, проте вона зізнається, що в лікарів роками формувалася зовсім протилежна звичка.

— Усе робиться мовчки. Наприклад, лежить людина в реанімації. Прийшли хірурги, провели маніпуляції, мовчки записали це в картку. Прийшов невропатолог, оглянув пацієнта, мовчки записав. Якщо тобі потрібно щось дізнатися, піди й почитай те, що вони написали.

Особливо складно змінити систему тоді, коли на UTLS відправляють по 1–2 людини з лікарні. Думки лікарів сходяться: один у полі не воїн. Не вдасться вносити щось нове, якщо змін прагне лише одна людина.

Нам скажуть: «Дєвочка, молчі». Анестезіологи не лізуть до хірургів, вони не лізуть до нас, анестезіологів. Ми робимо свою роботу, поки хірурги миються й готуються до операції. Вони питають у нас, чи можна починати операцію, ми підтверджуємо і йдемо. Я ж не буду командувати хірургами й казати їм, як працювати. Усе спокійно, усе нормально, усе планово, — каже лікарка Тетяна.

Колега Тетяни Вікторія згадала історію про американського лікаря, який написав на своїй шапці ім’я та спеціалізацію. Спершу для колег це був привід для жартів, а пізніше всі лікарі зробили так само. Це сталося після того, як в операційній опинилося близько 20 людей, і згадувати імена кожного лікаря та намагатися впізнати його за маскою означало втрачати час на порятунок життя пацієнта. Один у полі таки воїн, але українська система не готова до таких разючих змін.

 

Ви ж знаєте, що робити

Інструктор UTLS Наталія стоїть біля дошки та записує показники життєдіяльності, які змінюються після кожної маніпуляції лікарів. Її станція присвячена алгоритму надання допомоги при нестабільних травмах тазу.

UTLS
Фото: Віталій Маріаш

За легендою, карета швидкої допомоги привезла манекен із накладеними на поранені кінцівки шинами та з зупиненою кровотечею. На манекені вже є киснева маска, слухачі курсу UTLS кілька разів виміряли тиск та перевірили, чи немає надмірної крововтрати. Тепер вони стоять немов в очікуванні підказки, а манекен — в очікуванні лікування.

Йому болить! Він уже говорив вам про це. І що, що немає рухливості в тазі? Вам мало того, що болить? — Наталія знижує черговий показник.

Напевно, накладаємо тазовий корсет. — Потискає плечима один зі слухачів курсу.

— Бандаж, корсет — називайте як хочете. Знаєте, як це робиться?

— Знаємо.

Після кількох днів лекцій в інтенсивному режимі інформація, яку нібито не встигли запам’ятати, виринає в пам’яті. Це помітно, коли на одній зі станцій лікарі кілька разів проводять одні й ті ж маніпуляції. Вони згадують нові способи стабілізувати перелом кісток тазу та, поки розповідають, чому цей варіант також може бути успішним, уже закріплюють корсет.

Слухачка курсу Вікторія каже, що її команда працювала зосереджено, але надто довго не могла дійти висновку, що потрібно накласти бандаж. В іншій команді — навпаки. Бандаж наклали, проте не могли розібратися із послідовністю наступних дій.

Варто дати лікарям час подумати, як вони можуть сконцентруватися та відповісти на всі питання інструкторки Наталії вірно.

— Ви ж знаєте, як і що робити. Чому ви мені бездоганно розповідаєте алгоритм дій, а ваш манекен давно помер, бо йому ви не змогли допомогти?

У реальній ситуації часу для роздумів немає. Потрібно діяти швидко й точно.

Читай далі