Викинь совок із голови. Декомунізуй свідомість | Захист Патріотів

Ілюстрація з відкритих джерел

Викинь совок із голови. Декомунізуй свідомість

Ти народився в шістдесятих. Наприкінці вісімдесятих почав працювати на заводі і став у чергу — років через п’ять мав отримати власну квартиру. Не тому, що заробив на неї, а тому, що працював на заводі. Заробітньої плати вистачало для того, щоби відкладати частину на книжку — хтозна, може років через десять вдасться купити якийсь автомобіль. Та й витрачати зароблені кошти не було особливо на що: за кордон поїхати неможливо, велика частина товарів у дефіциті, тож купляти їх доводилося рідко.

Аж раптом усі плани пішли шкереберть: Радянський союз розпався й утворилася незалежна Україна. Хтось сказав «нарешті». Але не ти. Бо ж тепер не вдасться отримати безкоштовну квартиру, відчекавши в черзі кілька років. Ти — злий. Тепер доведеться заробляти на житло самому. А як ж держава? Це ж вона мала б тебе всім забезпечити.

Або.

Ти народився в 70-х. Усе дитинство тобі розповідали як твій дідусь, відпрацювавши 40 років на одній посаді, отримав безкоштовне житло — просто за те, що він працював. Ти не надавав значення навчанню й чекав того моменту, коли після закінчення школи влаштуєшся на якусь фабрику й також отримаєш свою квартиру. Просто за те, що працюєш. Але незалежність зіпсувала твої плани: підтягнути навчання та вступити хоча б технікум не вдалося. Після училища на тебе чекала низькооплачувана робота. Про додаткову освіту не могло йти й мови — для цього потрібно докладати додаткові зусилля і витрачати ще кілька років на навчання, хоча воно б допомогло побудувати краще майбутнє. Але ж навіщо? А як ж держава? Це ж вона мала б тебе всім забезпечити.

Або.

Твоє дитинство закінчилося тоді, коли відновилася незалежність України. Але від своїх дідусів, бабусь та батьків ти чув, яким має бути життя: держава має забезпечити тебе житлом, соціальним пакетом та пенсією, а тобі достатньо лише десь працювати. З таким уявленням про життя ти виріс уже в незалежній Україні, закінчив школу, потім — університет, влаштувався на роботу. Але на все довелося заробляти самому, а це зовсім не сходилося з тим світом, у якому тебе виховали. А як ж держава? Це ж вона мала б тебе всім забезпечити.

І хоча Радянський союз розпався 28 років тому й у незалежній Україні виросло вже кілька поколінь, за таким сценарієм продовжують жити мільйони українців. Ти чекаєш, коли держава відремонтує яму перед твоїм під’їздом, у якій після кожного дощу утворюється багнюка й саме тобі доводиться в неї вступати. Ти чекаєш, коли держава забезпечить тебе високооплачуваною роботою. Ти чекаєш, коли держава заплатить за твої комунальні послуги. Ти чекаєш, коли держава подбає про твою відпуску й забезпечить путівкою на море.

Ти кожного дня чогось чекаєш і продовжуєш жалітися, але нічого не робиш: не здобуваєш додаткову освіту, яка б допомогла заробляти більше, не телефонуєш комунальникам, щоби ті відремонтували яму й ти перестав вступати в багно, не вчишся розпоряджатися коштами, щоби відкласти на відпочинок. Власне, зовсім не цікавишся тим, як функціонує держава та яке місце в ній займаєш ти.

Ти не хочеш усвідомлювати, що ти і є Держава. Бо це усвідомлення дасть розуміння, що саме ти пасивним спогляданням довів своє життя до того стану, у якому зараз перебуваєш.

Ти живеш у майже очищених від радянського союзу містах і на декомунізованих вулицях, але ти все ще не почистив від совка свою свідомість.

 

Тихіше води, нижче трави

В радянському союзі тебе вчили — не виокремлюйся з-поміж інших, будь як усі, зливайся з масою, не висловлюй свою позицію. Та й ти не можеш мати своєї позиції — її формує партія. Тоді це була єдина модель поведінки, яка б зберегла тебе від тюрем та Сибіру. Через страх репресій люди ховали свої таланти, ще не розгледівши їх. Життя перетворилося в суцільну посередність, яка передавалася від покоління до покоління. Бо так ти продовжив виховувати своїх дітей, а ті — своїх, і так далі. Не можна бути особливим.

Так працювала диктатура. Сірість та посередність людей були гарантією її сили, але не твого благополуччя. Проте демократія так не працює. Не можна вимагати свободи, але при тому продовжувати чекати, куди тебе направлятиме влада. Неможливо хотіти благополучного життя, але не будувати його власноруч.

Для того, щоби стати успішним, потрібно проявляти свої найкращі якості. Ти мусиш вчитися та вміти більше, ніж інші. Ти маєш мати власну життєву та громадянську позицію й обстоювати її. Ти мусиш виховувати в собі сильну особистість. Лише це — запорука успіху: як твого особистого, так твоєї держави. Бо ти і є Держава.

 

Помиляємося, бо не вчимося

З розпадом радянського союзу ти відчув відсутню раніше свободу говорити та обирати. Усе це стало незвично, але прекрасно: більше не треба боятися, що за «неправильне» слово можеш потрапити до в’язниці, уперше на виборах ти обирав з-поміж кількох кандидатів на пост президента та партій до парламенту. Що там казати, почав формуватися ринок покупця, тобто можливість тобі самому обрати, де отримати необхідну послугу чи купити потрібний продукт.

Проте після кожного зробленого вибору почало виникати запитання: а чи можна було обрати щось краще, більш якісне? Як взагалі зрозуміти, що мені потрібно, бо ж раніше все вирішувала партія? У цей момент ти усвідомлюєш, що кожен вибір впливає на твоє життя: чи то перукар, чи продуктовий магазин, чи президент країни. Ти відчуваєш відповідальність за свій вибір. Принаймні, так мало би бути.

Як показує досвід, цирковий ведмідь швидше вчиться їздити на велосипеді, аніж більшість українців — нести відповідальність за свої вчинки та рішення. Як наслідок, ти починаєш шукати винного у своїх негараздах. І ти завжди його знаходиш тій частині суспільства, яку ми звикли називати владою. Влада винна в низьких заробітних платах, високих тарифах на комунальні послуги, невідремонтованих дорогах, у ямі перед твоїм під’їздом та післядощовим багном у ній, у смітті, яке ти не доносиш до урни, у невідремонтованій квартирі й у тому, що зламався пульт від телевізора.

Так, велика кількість представників влади не виконують своїх безпосередніх обов’язків або виконують їх неналежним чином. Якась частина формує корупційні схеми та відмиває з їх допомогою кошти платників податків. Ще інші діють всупереч державним інтересам. І часто всі вони не отримують за це відповідного покарання та переобираються на наступні терміни. Саме так — ПЕРЕОБИРАЮТЬСЯ. Тобою й такими, як ти. Які звинувачують їх у своїх нещастях, але однаково регулярно ставлять відмітку навпроти їхніх прізвищ у виборчих бюлетенях. Які не дивляться на справи, а шукають знайоме ім’я в списку. Які не беруть на себе відповідальність, а перекладають її на людей, яких називають владою.

Коротка політична пам’ять — це ті граблі, на які ми наступатимемо доти, поки не позбудемося від радянського духу, який не відпускає суспільство та яким нас намагається захопити Росія в тенета русского міру. І саме тоді, коли ми як нація навчимося робити свідомий вибір з урахуванням попереднього досвіду, ми станемо відповідальними.

Відповідальність — це свобода. Ти не станеш вільним, доки не візьмеш своє життя у власні руки.

Читай далі